Андрій Анатолійович Кокотюха - Легенда про безголового

пояснив менi Стас, пiдбивши подушку пiд спиною. — Вiн, виявляється, здогадувався, що всi цi вбивства — справа рук шизофренiка сторожа. Сам розповiв йому про Безголового, а той перейнявся, заманiячив, дах у нього капiтально потiк. Але в мiлiцiю директор не поспiшав: по-перше, бiдолаху шкода, по-друге, це може бути i не вiн, по-третє — в будь-якому разi доведеться вигрiбати за те, що дав притулок психовi й нiкому нiчого не сказав. Вирiшив спочатку сам усе перевiрити i почав стежити за Стьопою.

— Це вiн так каже? — перепитала я.

— Не просто каже — соловейком заливається! Значить, шукав вiн Притулу, а знайшов труп Потурая бiля машини. Вiрнiше, труп без голови, машина знайома, документи в кишенi. Ну, вiн вирiшив машину подалi вiдiгнати — нехай, мовляв, орли-сищики шукають. А сам почав мiзкувати, як же далi зi Стьопою бути. Коли той сам до нього прибiгає — сам на себе скаржиться, жiнку мало не вбив. Допоможiть, благодiйнику, лiкуйте мене, хворого!

— I вилiкував?

— Аж бачиш. Каже — виходу iншого не було. Сам породив манiяка, сам пригрiв бiля себе таку змiюку, сам i позбавить вiд нього всiх. Задушив i повiсив. Точно таким способом, як я тобi описав. Ну, а з тобою — окрема iсторiя. Коли ти прийшла i почала питання ставити, запанiкував, перелякався, нерви здали. Казав — ти ще ранiше з рiзними подiбними розмовами до нього приходила. Коротше, оглушив тебе, запхав у багажник, до пiдземелля занiс i лишив там. А сам чкурнув свiт за очi. Покатався — i повернувся. Вiд себе, каже, не втечеш, та й мiлiцiя все одно колись знайде, справа ж гучна. Дуже зрадiв, мiж iншим, що ти залишилася живою.

— Ну, а як же, — зiтхнула я. — Ти менi скажи: це — все?

— У куми своєї запитуй. Я тепер вiльний сокiл. Усе, що стосується цiєї справи тепер для мене службова iнформацiя. А значить — закрита, колишнi працiвники до неї не мають допуску.

— Я тебе умоляю, Стасе!

— Умоляй, не умоляй — кажу, як є. Тепер справу точно закривають. Психопат рубав людей, директор музею вбив психопата, боячись викриття — мало не вбив київського адвоката. Ланцюжок замкнувся, Ларо. Ляж поспи.

Правильно.

Нiчого iншого менi не залишалося.

Потiм, коли все остаточно вляглося, Стас сказав: мою машину зроблять, причому — тепер уже точно за пару днiв, i вiн, як безробiтний, готовий iти до мене простим шофером. Возити адвоката — це завжди престижно.

Тамара казала зовсiм iнше: Жихар до мене нерiвно дихає. Ну, це я i без Томи знала. Бiльше того: зiзнаюся чесно — я й сама не проти, аби Стас опинився одного разу в моєму лiжку. Тiльки в мене нiчого, крiм машини, немає, а займатися цим у машинi менi вiк не дозволяє. Зате в Жихаря — цiлий будинок. Правда, в однiй кiмнатi там живе його мама, але вона готова пустити до себе будь-кого, хто назветься невiсткою.

Та це — нашi особистi справи. I їх я рано чи пiзно вирiшу. Зараз, коли мене перевели з престижної палати в той самий будинок, пiд пильний нагляд Стасової мами, i, як я розумiю, майбутньої свекрухи, не можу забути одну розмову. Ту, яка розставила усе на свої мiсця, але зовсiм не дала жодної пiдстави для перегляду справи. Я переповiла її Стасовi, Тамарi, Олеговi, вони уважно вислухали i, зваживши все, зробили висновок: забудь. Помiняти нiхто нiчого не зможе. Тому — забудь, Ларчику.

Але я пам'ятаю кожне слово.

…Наступного дня пiсля того, як я оклигала остаточно, до мене завiтав зовсiм несподiваний гiсть. Начальник мiлiцiї мiста Подiльська Валерiй Iванович Яровий для цього випадку одягнув свiй парадний полковничий мундир, принiс менi квiти, сiк та апельсини, привiтався за руку з Жихарем, поцiкавився моїм самопочуттям, а потiм, кахикнувши, сказав головне:

— З вами, гм, хоче особисто поговорити Бондар. Сам виявив бажання.

— I що?

— Дуже просить. Каже — провину вiдчуває, i взагалi мусить закiнчити якусь розмову. Чи справу.

— Так розмову чи справу?

— Вам виднiше, що у вас iз ним не завершене: розмови чи справи. Вас вiдвезуть на машинi. Тiльки не вiдмовляйтесь: сьогоднi пiсля обiду його вiд нас забирають, переводять у Хмельницький, у слiдчий iзолятор. То що ви скажете?

Я глянула на Стаса. Вiн знизав плечима.

Правильно. Що тут скажеш…

Нас залишили сам на сам у кабiнетi Ярового.

Навiть iз розкуйовдженим волоссям, неголений, у китайському спортивному костюмi — синi штани з бiлими лампасами i такого самого кольору куртка на блискавцi — Бондар справляв враження репресованого за свої переконання вченого. Такого собi дисидента брежнєвських часiв, iнтелiгента в строгих окулярах, котрий вчинив громадянський подвиг, потрапивши за ґрати. Кайданки з нього не зняли: застебнули на руках спереду, попередили мене, що конвой за дверима i що я в разi чого повинна кричати. Потiм вийшли i щiльно зачинили за собою дверi.

Мовчанку порушив Бондар.

— Як ви?

— А як би вам хотiлося? Щури не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

— Я хотiв вибачитися… ну, за все… Та ви не залишили менi вибору, справдi. Для чого вам усе те треба було?

— Менi важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось iнше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лiкарської палати.

— Давайте, — погодився Бондар. — Навряд чи нас тут записують на магнiтофон, такi штучки тiльки в кiно, в американських детективах. Пiд протокол я це нiколи не повторю, нехай хоч всю свою iнквiзицiю сюди скликають.

— Прямо таки iнквiзицiю!

— Я знаю, що говорю. Навiть якщо ви комусь спробуєте переповiсти нашу розмову i навiть якщо вам повiрять, потiм розчаруються i спишуть усе на хворобливу фантазiю. Чи психiку, частково порушену в темному страшному пiдземеллi.

— Менi здається, Бондарю, ви чудовисько, яке зараз набиває собi цiну.

— Чого менi виторговувати? Свободи мене хоч так позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я вбив особливо небезпечного убивцю-психопата й активно допомагав слiдству. Ви залишилися живою, я дiяв iмпульсивно, мене можна зрозумiти. Плюс я вiдома в цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, нiж належить у подiбних випадках. Нi, собi я цiну знаю. Але менi здалося, у вас залишився до мене ряд запитань. Для чогось же ви почали шукати на них вiдповiдь. Якщо це вас заспокоїть — я готовий, починайте.

Менi хотiлося встати й пiти. Мене дратувала ця людина. I не тому, що вiн ударив мене по головi, придушив собачим повiдком, а потiм залишив повiльно божеволiти й помирати у пiдземному лабiринтi — щурам на поталу. Це якраз прояв