Стефані Маєр - Сутінки

— Добре-добре, — знову спохмурнів він. — Я тільки запропонував.

Коли навчальний день зрештою добіг кінця, я неохоче попленталася на стоянку. Мені, звісно, не дуже хотілося повертатися додому пішки, та я не бачила реальної можливості, щоб Едвард підігнав пікап. З іншого боку, він майже змусив мене вірити, що для нього не існує поняття «неможливе». Друга здогадка виявилася правильною — на місці, де він уранці припаркував «вольво», стояв пікап. Я похитала головою, не вірячи власним очам, відчинила незамкнені двері й побачила ключ у запаленні.

На водійському сидінні лежав складений шматочок білого паперу. Перш ніж розгорнути його, я сіла всередину і зачинила двері. Два слова, написані вишуканим почерком.

Бережи себе.

Ревище, з яким пікап повернувся до життя, налякало мене. Я розреготалася сама з себе.

Коли я повернулася додому, верхній замок був замкнений, нижній ні — все, як я зоставила вранці. Зайшовши всередину, я помчала просто до пральні. Вона мала точнісінько такий вигляд, як коли я її залишила, перш ніж поїхати до школи. Я перерила купу брудного одягу, відшукала джинси й перевірила кишені. Порожньо. Напевно, я таки залишила ключ на видноті, вирішила я, похитавши головою.

Прислухаючись до інстинкту, що підказав збрехати Майкові, я зателефонувала Джесиці, нібито для того, щоб побажати удачі на балу. Коли вона заходилася зичити мені добре провести день з Едвардом, я розповіла їй про зміну в планах. Вона розчарувалася більше, ніж варто сторонній людині. Я не стала затягувати розмову.

За вечерею Чарлі був неуважним. Гадаю, хвилювався через проблеми на роботі, можливо, через баскетбол — а чи йому дійсно сподобалася лазанья, — маючи справу з Чарлі, ніколи не знаєш напевно.

— Знаєш, тату… — почала я, перериваючи його польоти у хмарах.

— Ти щось хотіла, Білко?

— Я думаю, ти мав рацію щодо Сієтла. Я почекаю, доки Джесика чи хтось інший зможе поїхати зі мною.

— О, — здивовано сказав він. — Добре, гаразд. Ти хочеш, щоб я залишився вдома?

— Ні, тату, не міняй планів. У мене накопичилися тисячі справ… домашні завдання, прання… треба сходити у бібліотеку, у крамницю. Я мотатимусь туди-сюди цілий день… Ти їдь, відпочивай.

— Ти впевнена?

— На сто відсотків, тату. Крім того, запаси риби у холодильнику катастрофічно тануть — а туди можна завантажити стільки, що вистачить років на два-три.

— Як легко з тобою живеться, Белло, — всміхнувся він.

— Можу сказати те саме про тебе, — відповіла я, беззвучно шкірячи зуби, та Чарлі не помітив, що у сміху вимкнули звук. Мені стало дуже соромно, що я обманюю Чарлі; я ледве не дослýхалася до Едвардової поради і не розповіла, куди насправді збираюся. Ледве.

Після вечері я склала одяг і запхала наступну партію у сушилку. На жаль, це робота для рук, не для мозку. Безперечно, коли він отримує забагато свободи, то виходить із-під контролю. Я дрейфувала між передчуттям — настільки концентрованим, що майже болючим, і підступним страхом, що підточував рішучість. Доводилося нагадувати собі, що я ухвалила рішення і не збираюся відступати. Я раз за разом витягувала записку з кишені, щоб підзарядитися від двох написаних там слів. Едвард хоче, щоб зі мною нічого не трапилося, знову і знову повторювала я. Тож я триматимусь за надію, що кінець кінцем це бажання візьме гору над іншими. Втім, хіба у мене був вибір? Викреслити Едварда зі свого життя? Нестерпно. До того ж відтоді як я переїхала до Форкса, моє життя справді, здається, крутиться тільки навколо нього.

Та крихітний черв’ячок у глибині мозку не міг заспокоїтися, роздумуючи, наскільки боляче було б Едварду… якби все закінчилося погано.

Мені полегшало, коли настала година достатньо пізня, щоб зі спокійною совістю вкладатися спати. Я знала, що занадто схвильована, аби заснути, тому зробила те, чого не робила ніколи. Навмисно взяла не потрібні з медичної точки зору таблетки від застуди, що вимкнуть мене годин на вісім. За інших обставин я не дозволила б собі подібного вчинку, але завтрашній день і так буде достатньо складним. Не вистачає ще, аби я викидала колінця через недосипання. Чекаючи, поки ліки звалять мене з ніг, я висушила чисте волосся до бездоганної прямоти і розклала одяг на завтра.

Приготувавши все на ранок, я нарешті впала у ліжко. Мене переповнювала енергія, я без кінця вовтузилася. Я підвелася, перелопатила коробку з-під взуття, де зберігалися диски, і знайшла збірку Шопенових ноктюрнів. Тихенько ввімкнула їх і знову лягла, зосередившись на розслабленні одну по одній окремих частин тіла. Коли я дійшла приблизно до середини вправи, подіяли таблетки, я щасливо провалилася у пустоту.

Прокинулась я рано, завдячуючи здоровим відпочинком без сновидінь необґрунтованому прийому ліків. Хоча я добре відпочила, мене охопив аналогічний учорашньому гарячковий шал. Я похапцем вдягнулася, підправила комірець на шиї, покрутила темно-жовтий светр, поки він не сів на джинси на поясі ідеально. Крадькома кинула блискавичний погляд у вікно, щоб переконатися, що патрульної машини немає на місці. Тоненька габа із бавовняних хмар помережила небо. Схоже, це не надовго.

Я поснідала, не відчуваючи смаку їжі; закінчивши, чимшвидше помила посуд. Знову визирнула з вікна — пейзаж залишився без змін. Я щойно закінчила чистити зуби і збиралася йти назад, униз, коли неголосний стукіт ледве не змусив серце вискочити з грудей.

Я полетіла до дверей. Трохи помучившись із простим нижнім замком, я зрештою рвучко відчинила двері навстіж. На порозі стояв Едвард. Тільки-но я поглянула на його обличчя, від тривоги не лишилося й сліду. Я відчула безкінечний спокій і полегшено видихнула. Вчорашні страхи здавалися смішними, коли я перебувала поруч з Едвардом.

Спочатку він не усміхався, на обличчі застиг серйозний вираз. Та коли він окинув мене очима, воно проясніло, він розсміявся.

— Доброго ранку, — пирснув він.

— Що не так? — оглянула я себе, щоб переконатись, чи не забула одягти щось важливе — взуття, наприклад, чи штани.

— Ми до біса пасуємо одне до одного, — знову розсміявся він. До мене дійшло, що на ньому довгий жовто-коричневий светр, із-під якого визирає білий комірець і блакитні джинси. Я посміялася разом з Едвардом, приховуючи таємний напад заздрощів — ну чому у нього вигляд, як у хлопчика-моделі щойно з подіума, а в мене — ні?

Я замикала двері, він попрямував до пікапа й зупинився біля пасажирських дверей зі змученим виразом, який легко можна було зрозуміти.

— Ми домовилися, — самовдоволено нагадала йому я, залазячи на водійське сидіння і тягнучись через кабіну, щоб відімкнути двері. — Куди їдемо? — запитала я.

— Пристебнися, я починаю нервувати. Я глипнула на нього, та виконала