Стефані Маєр - Сутінки

— Куди їдемо? — зітхнувши, повторила я.

— Прямуй по трасі 101 на північ, — наказав він.

Зосередитися на дорозі, відчуваючи його пильний погляд на собі, виявилося навдивовижу важко. Довелося компенсувати власну неуважливість, їдучи сон ним містом обережніше, ніж зазвичай.

— Скажи мені, будь ласка, до твоїх планів входить виїхати за Форкс до настання темряви?

— Пікап достатньо старий, щоб уважатися дідусем твого авта. Май повагу, — відрізала я.

Незважаючи на Едвардів песимізм, ми незабаром виїхали за межі міста. Замість газонів і будинків потягнувся густий підлісок поміж спеленутих зеленню стовбурів.

— Поверни праворуч на трасу 010, — скомандував Едвард, коли я збиралася поцікавитися подальшим маршрутом. Я мовчки під корилася.

— Тепер їдь до кінця асфальту.

Я виразно почула у голосі посмішку, але занадто боялася злетіти з дороги, довівши тим самим його правоту, щоб поглянути й пересвідчитися напевно.

— А що буде там, де закінчиться асфальт? — поцікавилась я.

— Стежка.

— Ми підемо пішки? Слава Богу, я вдягнула тенісні черевички.

— Це проблема? — запитав він так, наче очікував саме на таку реакцію.

— Ні, — я доклала зусиль, щоб збрехати переконливо. Коли він вважає, що пікап повільний…

— Не хвилюйся, там пройти заледве п’ять миль. Ми нікуди не поспішаємо.

П’ять миль. Я промовчала, щоб він не почув панічного тремтіння в моєму голосі. П’ять миль підступних коренів і хаотично розкиданих камінців, що сплять і бачать, як я підвертаю кісточку або в інший спосіб перетворюсь на інваліда. Принизлива перспектива.

У машині на якийсь час запанувала тиша. Я малювала в уяві той жах, що чатував на мене у кінці асфальту.

— Про що думаєш? — зрештою не витримав Едвард. Я знову збрехала.

— Хотілося б знати, куди ми прямуємо.

— Це місце, куди я люблю ходити за гарної погоди.

Після його слів ми обоє визирнули з вікон на хмари, що мали от-от розійтися.

— Чарлі казав, сьогодні буде тепло.

— Ти розповіла Чарлі про плани на сьогодні? — запитав він.

— Ні.

— Але Джесика вважає, що ми разом поїхали у Сієтл? — здається, ця думка його підбадьорила.

— Ні, я сказала їй, що ти скасував поїздку. Це ж правда.

— Ніхто не знає, що ти зі мною? — тепер він розлютився.

— Залежно, як рахувати… Ти, напевно, розповів Алісі?

— О так, це тобі допоможе, Белло, — гиркнув він. Я вдала, що не почула останньої репліки.

— Форкс настільки діє тобі на нерви, що ти вирішила накласти на себе руки? — припустив він, коли я його проігнорувала.

— Ти казав, що у тебе можуть виникну ти неприємності… коли люди знатимуть, що ми проводимо час разом, — нагадала я.

— Отже, ти переймаєшся через неприємності, що спіткають мене — мене! — коли ти не повернешся додому? — у голосі його почулися злість і в’їдливий сарказм.

Я кивнула, не відриваючи очей від дороги.

Едвард пробурмотів щось під носа, так швидко, що я не вловила ні слова.

Решту поїздки ми провели мовчки. Я відчувала, як від нього на мене котяться хвилі злісного осуду, та не могла нічого сказати.

Потім дорога закінчилася, звузившись до тоненької пішохідної стежки з маленьким дерев’яним дороговказом. Я припаркувалася у вузенькій кишеньці й вийшла з пікапа, переймаючись, що Едвард дотепер гнівається, а наразі у мене немає виправдання у вигляді дороги, щоб не дивитися на нього. Надворі було тепло, тепліше, ніж будь-коли з часу мого першого дня у Форксі. Через хмари стояла майже задуха. Я стягнула светр і обв’язала його навколо талії, радіючи, що одягла наспід легеньку сорочку без рукавів. Особливо якщо попереду чекає п’ятимильна прогулянка.

Я почула, як грюкнули двері, й обернулася, щоб побачити, що Едвард також зняв светр. Він стояв до мене спиною, обличчям до суцільної стіни лісу біля пікапа.

— Нам сюди, — сказав він, роздратовано зиркаючи через плече, тоді пірнув у темну гущавину.

— А стежка? — перелякано запитала я і помчала навколо пікапа, щоб не відстати від Едварда.

— Я сказав, що в кінці дороги буде стежка, але не говорив, що ми по ній підемо.

— Не по стежці? — відчайдушно перепитала я.

— Я не дам тобі заблукати, — обернувся він, насмішкувато шкірячи зуби. Я вклякла на місці з розтуленим ротом. Біла сорочка без рукавів розстебнута, гладенька біла шкіра шиї вільно перетікає у мармурові обриси грудей, досконала мускулатура більше не просто натяк, прихований під верхнім одягом. Він занадто ідеальний, зрозуміла я, і відчай гострим кинджалом проштрикнув серце. Не може бути, щоб це божественне створіння призначалося долею для мене.

Едвард пильно подивився на мене, збентежений моїм засмученим виразом.

— Хочеш повернутися додому? — тихо сказав він голосом, повним зовсім іншого болю.

— Ні, — йшла я вперед, поки не опинилася поруч з ним, палко бажаючи не змарнувати жодної секунди з того часу, скільки б його не було, котрий мені судилося провести з Едвардом.

— Що з тобою? — ніжно запитав він.

— Я не дуже хороший турист, — відповіла я без особливого ентузіазму. — Тобі знадобиться чимало терпіння.

— Я можу бути терплячим — якщо дуже-дуже постараюся, — посміхнувся він, не даючи відвести очі у спробі вирватися із лап несподіваної, незрозумілої печалі.

Я спробувала всміхнутися, вийшло непереконливо. Він пильно вивчав моє обличчя.

— Я поверну тебе додому, — пообіцяв він. Я не зрозуміла, мав він на увазі негайне повернення чи говорив загалом. Я знала, він гадає: я засмучена через страх, і знову пораділа, що я єдина людина, чиїх думок він не чує.

— Якщо ти хочеш, щоб я здолала п’ять миль і продралася крізь хащі до заходу сонця, краще не гаючи часу показуй дорогу, — саркастично зауважила я. Він насупився, відчайдушно намагаючись розгадати мій тон і вираз.

За хвильку він здався і пішов уперед у ліс.

Усе виявилося не так важко, як я боялася. Ми йшли здебільшого по рівній місцевості, Едвард прокладав дорогу, щоб на моєму шляху не трапилося вологої папороті чи сітки з моху. Коли пряма «стежка» приводила до повалених дерев чи валунів, Едвард допомагав мені, підтримуючи за лікоть. Щойно я долала перешкоду, він негайно відпускав мене. Не було жодного разу, щоб холодний доторк на моїй шкірі не змусив серце тріпотіти, як пташку в клітці. Двічі я зауважила на його обличчі вираз, котрий переконав мене, що він якимось чином це чує.

Я щосили намагалася не витріщатися на ходячого містера Досконалість. Вдавалося рідко. Його краса щоразу сумом краяла серце.

Переважно ми йшли мовчки. Час від часу він ставив випадкове запитання, до якого не дійшла черга за два попередні дні опитування. Він поцікавився моїм днем народження, вчителями у початковій школі, домашніми тваринками з дитинства. Довелося зізнатися, що я відмовилася тримати