Олена Печорна - Грішниця

ділиться, росте й поволі вбиває, по суті, вбиває й себе теж, адже поза існувати не зможе. Пухлина – це ніби частина тебе й ні одночасно. Такий собі смертельний парадокс природи, проти якого ніхто не зробить щеплення й не дасть зцілюючу пілюлю. РАК. І таких, як ми, тут десятки.

Старші діти за час лікування встигали ставати друзями й товаришували палатами. І їх об’єднували не спільна хвороба, біль чи страх смерті, вони просто були дітьми, а дітям для дружби ще не потрібні причини. Я скоро вивчила більшість по іменах, а в обличчя знала ледь не кожного. Ми поволі звикали до життя в лікарняній палаті, білих стін і таких же халатів, повітря із запахом ліків і дивного змішання дитячого плачу та сміху. Виявляється, діти здатні сміятись, навіть коли помирають, правда, не знаю, чи легше від цього батькам.

Я бачила їх різних, замкнутих і відкритих, спокійних і галасливих, забезпечених, впливових, відомих і схожих на мене, проте страх в очах був ідентичний, страх за життя своєї дитини. Від багатьох я дізналася те, чого не прочитати в жодному медичному виданні, хтось надихав і робив сильнішою, комусь, навпаки, потрібно було сказати «тримайся». Та найбільше в пам’ять врізалася жінка, яка втратила тут п’ятирічну дочку. Її плач потрясав стіни довго, доки лікарі не ввели таку дозу заспокійливого, що нещасна просто виключилась. Наступного дня дитину забрав батько, а жінка чомусь ще з годину сиділа на пустому ліжку й стискала в руках смішного рожевого зайчика. Проходячи по коридору, я випадково зазирнула в привідчинені двері палати й застигла, не в силі зробити й кроку. Жінка підняла змучені очі та посміхнулась:

– Я була тут щасливою…

Я злякано здригнулась. Очевидно, бідолашна від пережитого втратила розум. Жінка впіймала мій страх і сумно зітхнула:

– Я справді тут була щасливою, тому що була поруч із донькою. І чим менше залишалось, тим ціннішою була кожна мить, прожита ще разом, ніколи до того я не була настільки близька зі своєю дитиною і вже не буду. В інших місцях і за інших умов нам не дано зрозуміти це. Чуєте? Тому цінуйте, а ще вірте. Потрібно вірити, інакше все – даремно. Вірте…

Із вікна своєї палати я бачила, як ця мати виходила, похитуючись при кожному кроці, а біля самої машини знепритомніла та впала просто на руки чоловікові. Я здригнулась і відвела погляд. У що тепер вірити їй?

* * *

– Скоро весна, – промовила Марія Степанівна зовсім поруч. Лариса озирнулась. Старенька дивилася високо в небо й читала його, неначе відкриту книгу. Лариса кивнула.

– Мабуть. Дивно. Я звикла бачити все ось таким, що вже не уявляю іншим.

– Живим?

Жінка здригнулась. Вона так довго тікала від життя, щоб воно віднайшло її навіть там, де існувати не могло. Марія Степанівна раптом пильно подивилася в очі – глибоко, від чого з’явилося відчуття, що в ній, як у небі, прагнуть знайти перші ознаки життя.

– Нічого. Прийде час – й оживе.

– Це Ви про кого?

– Про всіх і про все, дитино.

Того самого дня до господи забігло перелякане дівча. Втікачка не могла вимовити й слова й лише весь час перелякано озиралася – так, ніби там чорніло щось загрозливе й страшно дихало в спину. Лариса швидко зачинила двері, однак дів чина не могла заспокоїтись. Її колотило й трясло, а найменший шурхіт піднімав нову хвилю жаху. На зап’ястях, плечах, шиї виднілися червоні сліди від рук, а з одягу були лише халат і кімнатні капці.

Лариса посадила її в крісло, вкутала теплою ковдрою, заварила гарячий чай і примусила пити його маленькими ковточками, щоб відігрітись. Придивившись, почала впізнавати це обличчя. Ім’я пригадати не могла, однак знала точно, що вже бачила цю дівчину в магазині та й просто в селі, адже молодь тут можна було перерахувати на пальцях двох рук. Здається, жила дівчина на протилежному кінці вулиці, це ж треба, а тікала аж сюди.

– Заспокойся й дихай глибоко. Ти в безпеці. Все добре. Чуєш?

Вона мовчки кивала головою й плакала. Сльози текли по щоках, сповзали на шию, падали прямо в чашку з чаєм. Крап, крап, крап. Так плачуть, коли руйнується світ. Очевидно, від її світу не лишилося й цеглинки. Раптом вхідні двері рипнули, дівчина за мить зіскочила на ноги. До кімнати увійшла Марія Степанівна й, лише раз поглянувши на гостю, все зрозуміла:

– Степан.

Бідолашна кивнула й кинулася до старенької. Та обняла за плечі та погладила по голові, немов втішала маленьку дівчинку, у якої вкрали казку.

– Поплач, моя хороша, поплач. Цим горю не поможеш, однак стане легше.

– Я не знала, куди ще піти…

– Правильно, Оксанко, тут він не шукатиме, а якщо й спробує, то не знайде.

Через півгодини Лариса пальцем малювала невидимі кола на столі. Ось ще одне. Історія цієї дівчини чимось нагадувала біг по такому колу. Біжиш, біжиш від своїх страхів, аби в одну мить із жахом усвідомити, що повернувся туди, звідки починав рух. Очевидно, якщо тікають, то завжди по колу. Оксана розповідала про сокровенне, відчуваючи, що саме це зараз потрібно. Оголити біль, проговоривши все життя в кілька речень, й одночасно вивернути душу.

Почалося все дуже давно, вона навіть не знала, коли саме, напевно, одразу з народження. Зі свого дитинства чітко пам’ятала відчуття очікування, моторошне, тривожне й безкінечно довге. Здавалось, чекаєш на виконання смертного вироку й не знаєш лише, коли це станеться – сьогодні, завтра, післязавтра. Кінець усе одно прийде, от тільки прийде тоді, коли цього заманеться кату. Вона з жахом завмирала й навіть не дихала в той момент, коли до будинку заходив батько. Тверезий – полегшено видихала й посміхалась, сьогодні лягатимуть спати спокійно. Ні – світ перетворювався на порохову бочку, яка могла рвонути від необережного руху, слова, погляду чи навіть без видимих причин. Особливо діставалося мамі. Вона завжди затуляла Оксану від батька своїм тілом, а то й просто виштовхувала за двері та наказувала бігти. А Оксана не могла зробити й кроку з того пекла без неї, бо боялася, що не побачить матір більше живою.

Коли ж підросла, намагалася захистити й ненавиділа кожним нервом сп’яніле обличчя батька, іноді навіть думала, що могла б убити, однак завжди спинялася від окрику матері. Оксана так і не змогла раціонально пояснити, чому та продовжувала залишатися жити в пеклі, при тому, що сім’ю тягнула на собі сама й могла обійтися без чоловіка. Це було більше схоже на