Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

даю тиждень. Все. — Анна сховала мобільний до кишені і зручніше вмостилася на сидінні, вона вирахувала, що Марк прийде до Києва не менше ніж за три години. Все-таки їй було шкода цього хлопця: щось було в ньому таке незвичайне, тільки от вона ніяк не могла зрозуміти, що саме, щось таке, що робило його не таким, як усі.

Трохи інформації про бандита Кіріла

Кіріл приїхав зі Львова в середу зранку й одразу поїхав до тих людей, які обіцяли йому добрі гроші за кілька днів неважкої праці. Кіріл пообіцяв Наташі, коли їхав у поїзді, у вагоні СВ, саме після того, як вони закінчили займатися сексом і просто лежали, прислухаючись до стукоту коліс і до кроків за дверима, так от тоді він сказав їй: «Мы уедем из этой страны». Наташа поцілувала його в щоку й заплющила очі, вона йому вірила. Кірілу пообіцяли саме стільки, скільки йому не вистачало, щоб хоч завтра взяти квиток і сісти в літак, і він згодився. Він не знав напевно, що це має бути за робота, але, якою б ця робота не була, йому було абсолютно байдуже, він просто хотів покинути Україну. Вони чекали його в авто на розі Лютеранської і Шовковичної. Кіріл вийшов із машини й дивився на годинник. Скло опустилося, і він побачив голову, звичайну голову, він бачив багато таких голів.

— Кирилл, привет. Давай садись к нам, поедем, посмотреть тебе там надо кое-что. Время ж есть?

— Да, у меня есть время. — Кіріл сів на заднє сидіння і здивувався, що в салоні всього лише двоє мужчин, він думав, що їх буде принаймні четверо.

— Я Жора, это Макар, — указав на того, що сидів за кермом. — Ты справишься, Кирилл, дело там пустяковое, проблем тебе не составит.

— Хорошо.

Кіріл зараз зовсім не думав на тим, що йому доведеться зробити, він хотів якомога швидше одержати гроші й забути про все, що нагадувало йому про цю країну, в якій він так і не зміг відчути себе щасливим.

Розділ 40 (Chapter 40)

Літак з Амстердама здійснив посадку в аеропорту «Бориспіль» рівно о тринадцятій. Пасажири з'явилися хвилин за тридцять. Більшість із них не була голландцями, хоча на голландців вони були схожі: такі ж біляві й кумедні. Чоловік у синьому светрі, очевидно, знав, що його зустрічатимуть, бо знай шукав когось у залі очима, і, коли побачив жінку в шкірянці й із табличкою в руці, на якій було написано: «Готфрід», він усміхнувся та, закинувши сумку на плече, махнув їй рукою. Вони привіталися й перекинулися кількома словами, розмовляли англійською, що цікаво, майже без акценту.

— Ми зараз до готелю поїдемо, ви речі залишите і вже тільки потім зустрінетесь із замовником. — Жінка йшла попереду.

— Мені було б краще одразу вирішити всі справи. А потім уже йти до готелю, я дуже втомився і хочу відпочити. Щойно я повернувся з Колумбії, у мене там була дуже важка робота, — я навіть захворів на якусь невідому хворобу, лікарі сказали, що в Латинській Америці багато таких хвороб, про які в Європі геть нічого не знають. Від них не помирають, але й лікувати їх неможливо, вони зазвичай самі минають, рано чи пізно. У вас холодно, у Києві. — Скляні двері за ними зачинилися, і вони вийшли на вулицю.

— Так, трохи, нічого, ми звикли. Он авто, — показала рукою в напрямку синього «лексуса» й закинула сумку на плече.

— До міста їхати далеко? — ішов слідом.

— Ні, двадцять хвилин, у готелі будемо за годину: у місті затори.

— То ми таки їдемо до готелю?

— Авжеж. Замовник усе одно раніше п'ятої вас прийняти не зможе: справи.

— Гаразд, я зачекаю. А готель вікнами на Дніпро виходить? Я просив, щоби мені замовили готель, із вікон якого було б видно Дніпро. — Вони вже підходили до машини.

— Так, видно, не так добре, як хотілося б, але в готелі ще є дуже багато приємних речей, які зможуть замінити вам Дніпро й усе на світі, — усміхнулася та відчинила дверцята автомобіля.

Вони майже всю дорогу їхали мовчки. Готфрід дивився у вікно й час від часу всміхався, очевидно, він щось згадував, щось таке, відоме лише йому одному. Жінка, до речі, її звали Марта, часом переводила на нього погляд і так могла дивитися хвилину, а то й більше. Він не помічав того, що вона за ним спостерігає, або просто вдавав, що не помічає, а насправді все помічав. Готфріду було сорок років, і він був неодружений, Марті влітку виповнилося двадцять вісім, і вона змінила вже двох чоловіків, тепер жила сама і зустрічалася з Маркіяном, трохи хамуватим хлопцем із МЗС, у якого неприємно пахло з рота й очі були дуже негарними. Марта не любила його, але причин розлучатися з Маркіяном не бачила ніяких, окрім хіба запаху з рота чи негарних очей, але і одне, і друге можна було виправити: перше — за допомогою «Орбіту», друге — контактних лінз. Маркіян мав те й інше, тому вони зустрічалися ночами, коли були вільні, і вдень, коли не мали куди йти та нікуди не поспішали. Одружуватися вони наміру не мали, принаймні Марта, Маркіян про одруження не казав нічого, він був молодшим за неї на три роки і тому ще міг зачекати з одруженням, принаймні так вона пояснювала собі те, що він жодного разу не запропонував їй руку й серце.

— У Києві є добрі італійські ресторани? — він приязно їй усміхнувся й поглянув на годинник.

— Є. Так, звісно, що є.

— Я люблю італійську страву.

— Спагетті з підливою?

— І це теж, і ще багато різних страв люблю.

— Добре, я дам вам адреси кількох ресторанчиків.

— Буду дуже вдячний.

Авто їхало центром міста, Марта записувала на аркуші номери телефонів, а Готфрід дивився на годинник.

— Ось за цими телефонами ви зможете знайти людей, які допомагатимуть вам у Києві. Якщо буде потрібна консультація, порада, якісь юридичні проблеми виникнуть чи просто потрібна буде повія, ви просто зателефонуєте за одним із цих номерів, і все владнають. Добре? — Вона віддала йому аркуш.

— Так, так, тільки мені не потрібні повії, я не користуюсь послугами повій, боюся захворіти на СНІД. — Сховав аркуш до кишені.

— То ви обходитеся зовсім без жінок?

— Ні, ну що ви, — усміхнувся, — просто повіям не плачу ніколи, але ж не всі жінки повії.

— Не всі. — Авто пригальмувало, вона відчинила дверцята. — Ваші речі занесуть, ходімте.

— Нехай несуть обережно: у мене там дуже