Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

є Стівенів син, — тихо мовила вона, беручи Пола за руку й вдивляючись у веселе вродливе лице хлопчика в елегантному кожушку та хутряній шапці. — Такий… такий схожий на батька.

— Еге ж, усі кажуть: яке дерево — такий клин, — невимушено відказав Пол.

Енн, що споглядала цю сцену, зітхнула з полегшенням. Адже Пол і панна Лаванда «прийняли» одне одного, і жодної незграбної скутості не передчувалося в подальших їхніх взаєминах. Панна Лаванда, попри всю мрійливість, була дуже мудрою жінкою, тож після першої миті збентеження опанувала свої почуття й розмовляла з Полом природно й весело, як з усяким іншим хлопчиком, який прийшов би до неї в гості. Вони весело й цікаво провели день, а вечеря була такою щедрою, що стара пані Ірвінг розпачливо здійняла б руки від думки про непоправну шкоду, якої зазнав шлунок її онука.

— Приходь іще до мене, маленький, — мовила панна Лаванда, тиснучи руку йому на прощання.

— Можете поцілувати мене, якщо хочете, — серйозно відказав Пол.

Панна Лаванда схилилася й поцілувала його.

— Як ти дізнався, що мені цього хочеться? — пошепки запитала вона.

— Бо ви глянули на мене так, як дивилася мама, коли хотіла поцілувати мене. Я взагалі не люблю, коли мене цілують. Хлопці не люблять такого, ви ж знаєте, панно Льюїс. Але мені було приємно, що ви мене поцілували. Я неодмінно ще прийду до вас у гості, і хотів би стати вашим другом, якщо ви не заперечуєте.

— Я… ні, я буду тільки рада, — відповіла панна Лаванда. Вона відвернулася й швидко зайшла в дім, та вже за мить, усміхаючись помахала їм із вікна.

— Мені сподобалася панна Лаванда, — мовив Пол, вертаючись разом із Енн через буковий ліс. — Вона так гарно дивилася на мене, і будинок у неї гарний, і Шарлотта Четверта теж. От якби в бабусі замість Мері-Джо жила Шарлотта Четверта, вона не сказала би, що мені клепки бракує, якби я розповів їй, про що думаю. А як ми смачно почаювали, правда? Бабуся каже, що дітлахи повинні їсти все, що дають, і не міркувати, яке воно смачне чи несмачне, та інколи важко втриматися, щоб не похвалити. Ви ж розумієте… А панна Лаванда, мабуть, не змушувала б хлопця їсти кашу на сніданок, якби йому не хотілося, а дала б того, що він любить. Авжеж, — додав незмінно справедливий Пол, — йому це може не бути корисно, але ж часом можна, для різноманітності. Ви ж розумієте, дорога вчителько.

Розділ 24

ПРОРОК У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ

Одного травневого дня ейвонлійців неабияк схвилювала стаття, що з’явилася в шарлоттаунській газеті «Дейлі Ентерпрайз» під заголовком «Новини з Ейвонлі» й за підписом «Оглядач». Чутки приписували авторство статті Чарлі Слоуну — як через те, що раніше він уже дозволяв собі подібні літературні спроби, так і через те, що одна з тих новин буцімто містила в собі насмішку над Гілбертом Блайтом. В очах ейвонлійської молоді Гілберт і Чарлі віддавна були суперниками, що змагалися за прихильність однієї сіроокої панночки з розвиненою уявою.

Чутки, як то найчастіше буває, виявилися неправдивими. Адже то сам Гілберт Блайт, за підтримки та сприяння Енн, і написав ту статтю, спрямувавши одного з дописів проти себе, щоб відвести підозри. Втім, нас у цій історії цікавлять дві новини:

«Подейкують, що коли розквітнуть стокротки, у нашому селі відбудеться весільна церемонія. Високоповажний громадянин, який нещодавно тут оселився, поведе до вінця одну зі славетних наших дам».

«Дядько Ейб, наш відомий синоптик, пророкує на двадцять третє травня бурю із грозою, що буцімто почнеться рівно о сьомій годині вечора й охопить більшу частину провінції. Подорожнім радимо взяти із собою цього дня плащі й парасолі».

— Дядько Ейб справді пророкував бурю цієї весни, — мовив Гілберт, — та невже ти віриш, що пан Гаррісон залицяється до Ізабелли Ендрюс?

— Ні, — засміялася Енн, — він напевне їздить грати в шашки з паном Гармоном Ендрюсом, але пані Лінд каже, що Ізабелла надто вже весела цієї весни, тож, мабуть, збирається заміж.

Бідолашного старенького дядечка Ейба стаття дуже обурила, позаяк він уважав, що той «Оглядач» з нього глузує. Тепер він люто заперечував, буцім указав якусь точну дату для своєї бурі, та ніхто йому не вірив.

Життя в Ейвонлі минало спокійно й неквапно. «Вдосконалювачі» відзначили День деревонасадження — кожен із них висадив, чи принаймні мав висадити п’ять декоративних дерев. Їхня Спілка розширилася вже до сорока членів, отож і нових дерев у селі постало аж двісті. На рудуватих полях зеленіли вівси, яблуневі сади простягли понад фермами квітуче гілля, а Снігова Королева стояла, мов наречена в білій сукні, чекаючи на молодого. На ніч Енн відчиняла вікно, і до самісінького ранку лице їй обвівав аромат вишневого цвіту, їй це видавалося дуже поетичним, хоч Марілла була певна, що то неабиякий ризик для життя.

— День подяки треба відзначати навесні, — сказала якось надвечір Енн Маріллі, сидячи на ґанку й слухаючи сріблясто-солодкий хор жаб у ставку. — Так було б краще, ніж у листопаді, коли все довкола спить важким, мертвим сном. Тоді мусиш навмисне пригадувати про вдячність, а в травні не бути вдячним неможливо… бодай за те, що живеш. Я почуваюся так, як, мабуть, почувалася Єва з Адамом у райському саду, доки їх не спіткали прикрощі. Онде трава в долині — зелена чи золота? Мені здається, Марілло, що такий прекрасний день, як нині, коли все квітне й вітри в щасливому шалі не знають, куди дмухати, нічим не гірший за ті, що були в раю.

Обурена Марілла пильно роззирнулася навкруги, воліючи бути певною, що двійнята цього не чули. Саме в цю мить вони вигулькнули з-за будинку.

— Гарно сьогодні пахне, — зауважив Деві, вдоволено принюхуючись і вимахуючи сапкою, що її тримав у брудних руках. Він допіру копирсався на городі. Тієї весни Марілла, щоб спрямувати в корисне русло нестримну жагу Деві длубатися в багнюці, вділила їм із Дорою маленький клаптик землі для городу. Двійнята ревно взялися до праці — кожне у власний спосіб. Дора саджала, сіяла й поливала майбутній урожай на своїй ділянці дбайливо, незворушно й систематично, тож її город уже й зеленів рівними чепурними рядами стебел і паростків. Деві ж працював завзято, хоч і геть нерозсудливо — копав, сапав, поливав і розсаджував так енергійно, що бідолашні зерна не мали жодної змоги зійти й вижити.

— Як справи на городі, Деві? — запитала Енн.

— Повільно трошки, — зітхнув Деві. — Не знаю, чого все так поволі росте. Мілті Болтер каже, буцім це тому,