Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

Гоцик залишив жінку наодинці з моторошними думками – ніяк не відступали! – пішов до в’єтнамця Данга погану новину про фальшивий паспорт повідомляти.

– Помер… Три години тому, – сказала медсестра, якій він допомагав ходити за дідами.

– Я сам йому яму на кладовищі викопаю, – спустошено відповів Гоцик.

Спи…

Ілія скнів на верхівці круглої вежі, вмовляв себе настирливо: давай уже, спускайся! Квітів нарвати чи що? Жовта кам’яниста дорога давно проковтнула Гоцика, сонце дедалі відчайдушніше видиралося з моря у небеса, вітер розгулявся, штовхав, а Ілія все тупцював на невеличкому майданчику за двадцять метрів над землею. Підійшов до краю вежі, глянув униз, відсахнувся перелякано, та відчайдушна думка застрягла у голові, як та мотика у круглій башці Ізідориного жадібного тата. «Стрибай!» – пекла.

Заметушився, заспішив широкими кам’яними сходами долу. Хлюпнув у лице холодної води із потічка – не допомогло! Безпорадно покрутився по подвір’ю: хоч би Ізідора ще поспала.

Серце тьохнуло. Пішов у дім. Обережно ступив на рипучі сходи: та тихо ви! Зазирнув до кімнати Ізідори.

Нага Ізідора спала на високих подушках. Тонке покривало сповзло, не ховало принад юного тіла. Підклала долоні під потилицю – з неї Гойя маху малював. Тільки тим і різниться, що на картині великого іспанця кучерява красуня, а Ізідорині довгі коси не знають компромісів – прямі, мов дощ, ллються до пупка.

Ілія завмер, забув про пересторогу. Безсоромно роздивлявся кремово-рожеве в променях вранішнього сонця прекрасне наге тіло. Воно не лякало, не бентежило так фатально, як того дня, коли Ілія вперше побачив Ізідорину наготу. Не викликало неконтрольованої ерекції, не штовхало в той же час накинутися на дівчину. Ні… За ці дні Ілія звик тримати себе в руках: наге тіло належало не йому… Гоцику. Та нині у величезному порожньому домі, що вони й досі не знайшли приводу піднятися на його третій поверх, Ілія й Ізідора лишилися удвох. Ілія вперше поцілував поглядом Ізідорини груди так, ніби тільки він один має те виключне, дароване коханням право.

Запаморочилося. Відступив тихо: спи… Спи. Хай очі розплющаться, тіло відірветься від подушок. Ноги йдуть, руки куйовдять волосся. Усміхайся, пливи і їж той твій улюблений виноград, але… спи! Не питай, де Гоцик, не намагайся приховати гнів і розпач, бо все то сон. Спи… Ні гніву, ні розпачу – безкінечний білий день без ночі, і в ньому тільки двоє: Ізідора… Ілія…

Примарні фантазії заполонили серце – пішов на кухню, сам наче уві сні. Різав гострим ножем червоні стиглі помідори – бачив себе. Й Ізідору. Виколупував зернятка з помаранчевих пузатих перців – бачив себе. Й Ізідору. Кришив білий сир, фіолетову цибулину – бачив себе. Й Ізідору. Вимріяне кохання коливалося у мізках збоченими оргіями. Кинув ніж.

– Матір Божа…

Упав на лаву біля столу, обхопив руками кучеряву голову.

– Матір Божа… Допоможи!

Ізідора прокинулася близько полудня. Ілія чув, як рипнула мостина, як зашуміла вода у душі… Тріпонувся всім тілом: мамо… Гоцик перед очі. Скривився зухвало: «Не сіпайся! Ти мужик, чи як?!»

– Господи! Ти ще…

Ілія прожогом – до плити, турку на вогонь! Каву… Він оце саме каву заварює… Каву будеш?…

– Доброго ранку, Іліє.

На голих плечах Ізідори – краплі води. Обмоталася рушником, босі мокрі ступні лишають сліди на дерев’яних сходах. Пішла кухнею, роззиралася напружено, ніби Гоцик під стіл сховався. Зупинилася біля столу. Відкинула з чола пасмо волосся.

– Каву будеш? – ні в тин, ні в ворота ляпнув Ілія.

– Ні.

Тихо відповіла, майже нечутно. Зсунула брівки, прискіпливо глянула в очі Ілієві. Очі кричали: де він?!

– Чому?… – прохрипів Ілія.

– Дуже… дуже… дуже зголодніла!

Ізідора рвучко розправила плечі, вигнула спину, гордо підняла підборіддя, пішла до Ілії. Зупинилася за крок. Чорними очима Ілії в душу. Кликала і гнала геть, провокувала…

– Добре… Є салат. Грецький. З фетою, – мимрив. – Є яйця. Підсмажити тобі яєчню? Я вмію…

Ізідора примружила очі, обхопила руками-зміями Іліїну шию.

– Нагодуй мене, Іліє… – прошепотіла збуджено.

«Що?! Отут? Прямо зараз?!» – ледь не вмер.

На плиті зашипіло – кава, чорти б її… Кинувся до турки, відставив. Озирнувся – Ізідора вже сиділа за столом. Рушник сповз, оголив ліву грудь. Не зважала. Дивилася крізь шибку вікна в синє море.

– Яєчню… – чи то попросила, чи то наказала безбарвно.

…Яєчня втупилася мертвими жовтими очима у стелю. Укритий снігом білої фети грецький салат пустив сльозу. Кава простигла. Ізідора відсунула таріль, пішла з дому.

– Ізідоро… Ти куди?

– До моря.

– Я з тобою… – наважився.

– Ні.

Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» – трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море – бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.

Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них – розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе – сильний, відважний – припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…

Вітер у лице – йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.

– Ні!

Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.

– Збожеволію… – констатує пригнічено.

Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.

Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі – стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям – бийтеся! А тим у радість – набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі – гола, нерухома. Очі не в море – уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…

– Ізідоро! – Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.

Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.

– Ізідоро! Благаю… Повертайся! – закричав щосили.

Ізідора усміхнулася зухвало.

– Забери мене! – кинула азартно.

Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?… Не плавав ніде, крім