Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

і попростував до великої сосни. Побачивши в дорозі, що ми йдемо далеко попереду, він надіслав нам навздогін Бена Ганна, який умів швидко бігати. Бен спромігся добре налякати забобонних піратів. А за цей час лікар і Грей устигли зробити засідку біля ями до нашого прибуття.

— Ах, — сказав Сільвер, — моє щастя, що зі мною був Гокінс! Не будь його, ви дозволили б розірвати старого Джона на шматки і навіть оком не змигнули б.

— Авжеж! — весело відповів лікар Лайвсі.

Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розбив киркою, щоб вона не дісталась розбійникам, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти.

Плисти довелося миль вісім-дев'ять. Сільвер, хоч мало не вмирав від утоми, сів на весла, як і всі ми. Незабаром ми вийшли з протоки у відкрите море. На морі був штиль. Ми обігнули південно-східний виступ острова, той самий, де чотири дні тому тягли на буксирі «Іспаньйолу».

Пропливаючи мимо двоголової гори, ми побачили вхід у печеру Бена Ганна, а біля неї чоловіка, який стояв, спершись на мушкет. То був сквайр. Усі ми помахали йому хустинками й тричі прокричали «ура», причому Сільвер кричав голосніше за всіх.

Проїхавши ще три милі, ми увійшли в Північну бухту і побачили «Іспаньйолу». Приплив зняв її з мілини, і тепер вона погойдувалася на воді. Коли б вітер був міцніший або течія швидша, то нам уже ніколи не довелося б побачити її. Корабель або вийшов би за течією у відкрите море, або розбився б об берег. Але, на щастя, корабель наш був цілий, коли не зважати на роздертий грот. Ми спільними зусиллями спустили у воду запасний якір і відчалили на шлюпці до П'яної бухти — найближчого пункту від скарбу Бена Ганна. Потім Грей один повернувся в човні на «Іспаньйолу» вартувати там уночі.

Від берега до входу в печеру підійматися було неважко. Там нас зустрів сквайр.

Зі мною він поводився дуже люб'язно й привітно, але ні слова не сказав про мою втечу — ні поганого, ні доброго. Проте коли Сільвер ввічливо віддав йому честь, він спалахнув гнівом.

— Джон Сільвер, — сказав він, — ви жахливий негідник і самозванець. Мене умовили не переслідувати вас, сер. Гаразд, я цього не робитиму. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов величезні жорна…

— Щиро дякую, сер, — відповів Довгий Джон, знову віддаючи йому честь.

— Не смійте мені дякувати! — крикнув сквайр. — Через вас я порушую свій обов'язок. Відійдіть од мене геть!

Після цього ми всі увійшли в печеру. Це було досить просторе приміщення, повне свіжого повітря. З-під землі пробивалося джерело з кристально-чистою водою і впадало в маленьке озерце, заросле густою папороттю. Долівка була піщана. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллетт. А в далекому, погано освітленому кутку печери я помітив великі купи монет і злитків золота. То були скарби Флінта — ті самі скарби, заради яких ми зробили таку далеку і важку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з екіпажу «Іспаньйоли». А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки добрих кораблів пішло на дно, скільки хоробрих людей пройшло з зав'язаними очима по дошці, скільки було випалів гармат, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сільвер, старий Морган і Бен Ганн, — і кожен з них брав участь у цих страшних злочинах, і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку багатства.

— Заходь, Джім, — сказав капітан. — Ти, по-своєму, можливо, й непоганий хлопець, але даю тобі слово, що ніколи більше я не візьму тебе в море, бо ти з породи любимчиків: робиш усе, як сам хочеш… А, це ти, Джон Сільвер! Що привело тебе до нас?

— Повернувся до виконання своїх обов'язків, сер, — відповів Сільвер.

— Ага! — промовив капітан.

І більше не додав ні звуку.

Чудову вечерю мав я того вечора. Усі друзі були зо мною. Якою смачною здалася мені козлятина Бена Ганна, яку ми запивали старим вином, узятим з «Іспаньйоли»! Я певний, що ніколи не було веселіших і щасливіших людей, ніж ми. Сільвер сидів позаду всіх, далі від світла вогнища, але їв з апетитом, весело реготав разом з усіма і швидко схоплювався з місця, коли щось треба було подати. Одне слово, це знову був той самий запопадливий, ввічливий кухар, яким він прийшов на «Іспаньйолу» на початку нашої подорожі.

Розділ XXXIV

І ОСТАННІЙ

Наступного дня зранку ми заходилися працювати. До берега було не менше милі. Треба було перетягти туди все наше золото і перевезти його шлюпкою на «Іспаньйолу» — важка робота для стількох людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили у них бажання до нападів. Але на всяк випадок ми лишили одного вартового на вершині горба.

Працювали ми не покладаючи рук. Бен Ганн і Грей возили у човні золото на корабель, а решта зносили його на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих злитки ми зв'язували докупи мотузком і завдавали один одному на плечі; більше двох злитків один чоловік не міг піднести. Мене, зважаючи на мої слабкі сили, лишили в печері й веліли насипати гроші в мішки з-під сухарів.

Як і в скрині Біллі Бонса, тут були найрізноманітніші монети, але, зрозуміло, їх було куди більше. Я з великою цікавістю розбирав їх. Монети англійські, французькі, іспанські, португальські, джорджі й луїдори, дублони й гінеї, муадори й цехіни, монети з зображеннями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети, покриті химерними візерунками, круглі монети й чотирикутні монети, монети з дірками в середині, щоб їх можна було носити замість намиста на шиї, — у цій колекції були зібрані гроші всього світу. Їх було багато, як осіннього листя в лісі. Від роботи з ними у меті заболіла спина й пальці.

День минав за днем, а нашій роботі не було видно кінця. Зранку беручися до справи, ми надвечір навантажували на корабель ціле багатство. Але не менше багатство чекало нас наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.

Нарешті — якщо не помиляюсь, на третій вечір, — коли ми з лікарем удвох гуляли на горбі, знизу, з непроглядної пітьми, вітер доніс до нас чи то крики, чи то спів. Проте це було так далеко, що ми