Юліан Семенов - Відчай

праці»; людей кинули на схід рити окопи і будувати укріплення проти тієї армії, яка йшла їх визволяти… Розстрілювали тих, хто погано працював, мав поганий вигляд, не так ішов у колоні: салашисти — це звірі, ті ж самі гітлерівці… А в листопаді, коли все вже тріщало і росіяни повним ходом наступали, мене запросив Ейхман у свою штаб-квартиру в готелі «Мажестик»… Двері його величезного люкса замкнули, і він почав допитувати мене, чому я працював у Палестині в тридцять сьомому? Чому мій дядько виступає проти великого фюрера німецької нації, друга всіх народів світу, захисника цивілізації від більшовизму? Чому Рузвельт платить мені гроші? Які американці зустрічалися зі мною? Росіяни? Хто надрукував мені тисячі проклятих валленбергівських паспортів? У яких друкарнях? До речі, він, — Валленберг судорожно зітхнув, — не говорив про «Борд», він лише тріщав про шпигунів з єврейського «Джойнта»… А потім сказав: «Усіх євреїв з вашими паспортами ми депортуємо в Данію». І засміявся. До того ж сміявся щиро і дивився на мене як переможець, що звалив противника з боксу в нокаут. Я розумів, що Данія — це фікція, там таборів немає, нещасних розстріляють по дорозі, тільки-но вивезуть з міста… В мене були секунди на роздуми… Знаєте, що я придумав? Я сказав йому: «Нехай відчинять двері, я пошлю шофера привезти пляшку віскі й блок сигарет… Після цього продовжимо нашу розмову…» Ейхман довго сидів нерухомо, потім обернувся й крикнув так, як уміють кричати тільки німці: «Відчинити двері!» І весь той час, поки мій шофер їздив по віскі, Ейхман ходив по кабінету й насвистував мотив єврейської пісеньки, уявляєте?! Він, Ейхман, — і єврейський мотив?!

— Скільки ж він свистів? — Ісаєв запитав про це суворо, без звичної своєї лагідної усмішки.

Обличчя Валленберга раптом завмерло і вмить змарніло:

— Про це ж мене запитували всі тутешні слідчі… Навіть робили слідчий експеримент…

— Запевняю вас, так само зробило б і Федеральне бюро розслідувань…

— А я кажу, що він ходив і свистів! — скочивши з нар, заверещав Валленберг. — Він свистів і ходив! Як заведений! Ви ж кажете, що там жили! Тоді ви знаєте, що з харчами у них було, важко! А з сигаретами — ще гірше! У них не було сигарет! Не було! Вони труїли свій народ якимсь смердючим, гнилим сіном! А я ще сказав шоферові, щоб він узяв банку шинки й круг сиру! Ейхман ждав їжу, ви розумієте! Ця тварюка хотіла жерти!

Спецпайки давали, починаючи з штандартенфюрера СС, згадав Ісаєв, та й то далеко не всім. Ейхман мав нижче звання, ніж я, хоч керував відділом по знищенню євреїв, Валленберг правду каже, їсти хотіли всі…

— І що сталося після того, як ви дали йому хабара? — підштовхнув Ісаєв. — Як він повівся?

— Він напився, добряче напився, — відразу ж заспокоївся Валленберг, мабуть, зрозумів, що йому нарешті повірили. — І сказав, що я йому подобаюсь… А потім зігнувся наді мною як будівельний кран, я відчув його запах, запах гнилих зубів, погано випраної білизни, плісняви, й промовив: «Я так добре ставлюся до вас, любий Валленберг, що ладен допомогти… Це безцінна допомога, її ставитимуть вам у заслугу ті євреї, які чудом уціліють від праведного суду фюрера… Якщо ви переведете на мій рахунок сто п'ятдесят тисяч золотих швейцарських франків, я дозволю вам вивезти звідси невеличкий ешелончик євреїв з вашими валленбергівськими паспортами… А там — побачимо… Як? Нічого, правда?»

З того дня мене повсюди супроводжував офіцер таємної поліції Салаші — «для гарантування безпеки»: «Угорці вас ненавидять за допомогу євреям, можуть пристрелити ненароком». Я зустрівся з Ейхманом ще раз, під час розгулу салашистського кошмару, коли працювати мені ставало дедалі страшніше й страшніше: гітлерівці й салашисти, не маючи сили стримати натиск росіян, обрушували свою ненависть на нещасних євреїв, немов ті були винні в їхній поразці… Отоді Ейхман і сказав мені: «Погодьтеся, що тільки я один допомагав вам урятувати євреїв… Якби хтось інший був на моєму місці, вам нічого не вдалося б зробити… Якщо ви чесна людина, то скажете майбутнім поколінням: «Євреїв рятував Ейхман…» А на другий день почалася різанина в гетто… За його наказом… Ну, а потім… Потім, коли ввійшли росіяни, я хапав мерзотників Салаші, які вчинили розстріл у гетто, зустрічав червоноармійців. Мене допитував офіцер НКВС, — він посміхнувся, — єврей… До речі, дуже старався, закликав до щиросердного зізнання… Якого, я досі не розумію… Але ранком мене звільнили… Відвезли до якогось комісара, сказали, що він на чолі армії, чи то Врізнефф, чи то Брізнефф, той розпитував мене про ситуацію, порадив їхати до маршала Малиновського, в штаб фронту, в Дебрецен… Я відповів, що спочатку треба побувати в гетто, допомогти тим, хто лишився в живих після розправи… Вбили сто тисяч — люди без очей, без облич, паралізовані страхом… Це ті, кого мені пощастило врятувати… Я знову повернувся в штаб росіян і сказав, що зараз об'їду друзів, які лишилися в живих, і після цього передам усі гроші «Борд» у фонд негайної відбудови Будапешта… Міста ж не було — стіни, руїни, пожарища. Я назвав мою організацію «Інститутом Валленберга по відбудові»… З цим я й поїхав у штаб, передавши всі гроші для початку відбудовчих робіт… А мене схопили… Спочатку звинувачували в тому, що я німецький шпигун, потім — англійський, а тепер вимагають зізнатися, що я агент цього самого «Джойнта», а я з їхніми людьми й не зустрічався ні разу… Ні, брешу… Зустрічався…

— Стривайте, — перепинив його Ісаєв, але Валленберг ніби й не чув його.

— Я зустрічався, — з якоюсь злістю, думаючи про своє, карбував він, — з Альбертом Ейнштейном, Фейхтвангером і Ієгуді Менухіном, вони були почесними членами «розподільного комітету», «Джойнта»… Коли я вчився в Мічігані на архітектора, я слухав Менухіна… Тричі… Страшенно дорогі квитки на його концерти, але я купував…

Ісаєв полегшено зітхнув: Валленберга не понесло.

— Що, в сина банкіра туго з грішми?

— Банкірські батьки найбільші в світі скнари, — відповів Валленберг, — я рахував кожен цент на місяць уперед, щоб не позичати в друзів…

18

Олександр Максимович Ісаєв, якого насправді мали б записати в метриках Олександром Всеволодовичем Владимировим (Сашенька не знала справжнього імені коханого, той виконував наказ, жив за легендою), після того як почув голос батька (дивовижний випадок звів їх віч-на-віч у Кракові, в сорок четвертому, до цього він лише мріяв про нього, розглядав єдину фотографію, що збереглась у матері), коли лікар умовляв його кричати все голосніше й голосніше: «Зараз твій батько прийде, ти ж чув