Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

землі, від чого його тонкі ніздрі злегенька посіпувались.

– Земелька пахне, – сказав Захарко.

– Умгу. Воно мені теж наче маслом по грудях.

– Силу п’єш. Оце взяв би і полетів.

– Куди, дядьку?

– У небо, Петре. У небо…

Пригасав тихий осінній день, за ним пригасали й останні блискітки бабиного літа, сумирно форкали коні, ворони греблись у ріллі, мов кури. Десь далеко обізвався собака, а може, й лис біля ферми, яку стеріг Гринь Бублик, холодок осідав розпашілим чоловікам на плечі – і все це будило в них один настрій і думку одну про те, що життя прекрасне, але скороминуче, і що треба цінувати його кожну мить, без поспіху і метушні, просто пити повільно і всмак, як п’єш у жнива студену воду.

– Ходімо, дядьку Захаре, до мене, – сказав Петро. – Повечеряємо.

– Давай до мене заглянемо. – Захарко відчув, що настав той момент, коли можна поговорити душа в душу.

– Жінка приготувала все. Заробили ж.

– Хочу тобі щось показати.

– Непремінно зараз?

– Авжеж, зараз.

– Ну, то я поставлю коней і прийду.

– Жду, Петре. Сам приходь.

Захарко рушив до хати і вирішив одразу забити Шкандибі памороки – увімкнути обидві конфорки й зустріти його при повному параді. Потім передумав.

Запалив світло, сів біля столу і вшнипився в газету, ще й Мелащині окуляри з відбитим вушком начепив на носа; недавно натрапив на них, приміряв і побачив, що помагають. Мелашці окуляри приписав лікар, правда, носити соромилася, та й куди вона їх могла зодягати? На город, до корови чи куди, як Мелашка ніколи не розгиналася за роботою. Отож була раз одягла, коли підгортала картоплю, очечки ляпнули з носа на землю, вона цюкнула сапою і відбила вушко. Тоді закинула їх на мисник і сказала, що хай ці сліпавки носить той, хто приписує, вони для ледачих, на всеньке село одна Гандзя Пшичка зодяга окуляри, бо весь вік проходила з олівчиком, не гнулася в ланці над буряками, снопів не в’язала, не схилялася над дійницею, не знає, що таке сторчака стояти.

Захарко і гадки не мав, що вже недобачає, а це недавно приміряв для інтересу й побачив, що дрібненькі літери в газеті побільшали. Втім, зараз він начепив окуляри не для того, щоб видніше було, – хай Шкандибі закрутить у носі.

Той не забарився. Видно, згоряв од цікавості.

– Ну, то я прийшов, – зупинився в порозі.

– Заходь, – Захарко навіть очей не відвів од газети.

– Уже недобачаєте?

– Старість, – і далі «читав» Захарко. – Сідай, Петре.

Шкандиба слухняно сів. Повів очима, вухами. Мовчав.

– Гукнули, щоб очки показати?

– Еге.

– Ну, ви даєте. Мені ще коней відвести треба.

І знов – очима, вухами – аж поки погляд зачепився за плитку, що недоречно біліла в кутку, явно не вписуючись у Захаркові апартаменти.

– А це що у вас?

– Де? А-а-а… Та ото ж плита.

– Яка плита?

– Газова, хіба ти не бачив? Вона ж давно в мене.

– Газова? – підійшов ближче Шкандиба. – А що ж ви робите з нею?

– Їсти варю, хіба ти не знаєш, що роблять з плитою? – Захаркова душа співала. – Я ж тобі давно казав за неї.

– Шуткуєте. Вона не горить.

– От чудило. Ти ж наче бачив її у мене.

Шкандиба помацав трубочку, підведену до плити, повернув ручку й почув рівне шипіння. Уже геть спантеличений, витер сірник, підніс до конфорки й сахнувся – полум’я шугнуло в рукав.

– Треба зразу запалювати, як уключив, – сказав Захарко. – Так ти мені ще півня пустиш. Це ж не іграшка.

– Звідки? – всихав на очах Шкандиба.

– Звідти. Я тобі давно казав, забув? – Захарко танув од втіхи і думав, що тільки за цю хвилину варто було віддати такі гроші. Він зняв окуляри і взяв у зуби ціленьке вушко.

– Виходить, можна? Хто ж це вам?

– Знайшлися люди.

– І давно провели?

– Давно, – брехав Захарко й не кліпав. – Ще весною.

– Хто б міг подумати.

– Я! – вдарив себе в груди. – Я міг.

– Це ви, дядьку, встругнули. І скільки вони з вас узяли?

– Безплатно, – розсердився Захарко, що й цей про гроші.

– Ні, за таку роботу безплатно ніхто не візьметься. Тут ви мені не кажіть. Могоричем не обійдешся.

– Тищу! – закипів Захарко. – Тищу оддав.

– Оце вже ближче до правди.

– А хіба діло в грошах?

– Не тільки у грошах, але ж… – Шкандиба хотів сказати, що навіть електрику йому заборонено підводити без дозволу, а це ж газ! Однак змовчав. Старий таки забив йому памороки, і треба було спам’ятатися, перш ніж щось говорити.

– Ходімо вечеряти, – сказав Шкандиба.

– Не хочу.

– От ви, їй-богу… Жінка старалася, поклич, каже, дядька. Завтра ж неділя, я вихідний, посидимо.

– Не хочу, – затявся Захарко, і Шкандиба зрозумів з його голосу: не піде.

9

Чи то від того, що воно так часто йому привиджувалося, чи хтозна й чого, але снився Захаркові тієї ночі – з суботи на неділю – власний похорон. Снилося, ніби ховають його всім селом на тому місці, де нагорнув коло Мелашки горбик землі, стогнуть срібні труби, всі люди плачуть, і Гандзя Пшичка голосить: «Простіть же мене, дядечку, я ж дурна була та не знала, який ви хороший». Петро Шкандиба невміло витирає очі в’ялими кулаками, Гринь Бублик у чорному костюмі (із зятевого плеча) пересмикує в’язами, приказує: «Осиротив ти мене, Захаре, немає з ким, бляха-муха, перекинутись словом». Тужить духова, лежить Захарко в труні мов живий, а в небі сонечко світить, пташки співають, м’який вітерець куйовдить йому сивого чуба, і круто пахне розрита земля, яка вже не дає Захаркові сили, а приймає його в своє лоно навіки…

Прокинувся зі сльозою в кутику ока, довго лежав, заклавши під голову руки, думав. До чого це воно приверзлося?

Згадав учорашню балачку з Петром Шкандибою, мулько лежати зробилося: забув сказати, щоб нікому ні пари з вуст, бо як піде новина селом – не доженеш. Поперек горлянки їм стане Захарків газ, щось та придумають, аби наврочити, не дасть він їм ні жити, ні дихати. Он Шкандиба хіба не сказився, як угледів? Хе, як обухом по голові вдарило чоловіка, ще й мокрим рядном накрило. Треба сходити до нього та попросити, щоб ні мур-мур, бо з такої досади що хоч надума, а там не вгадано, як воно буде. «Сходжу, – вирішив Захарко. – Сьогодні неділя, Петро вихідний», – швиденько підвівся, струшуючи з себе залишки чорного сну, потер колючі щоки, бо з тиждень не голився, свербіли. Вони й уві сні свербіли, і Захарко тоді, лежачи в домовині, подумав: бач, правду кажуть, що в покійників ще