Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

залишається ще широка зона темряви, яка перешкоджає нам проникнути в корінь зла людських створінь, Бульдоже. Якщо ти хочеш його зрозуміти, то існує лише один шлях: відійти від раціональних аргументів і звернутися до релігії — до прабатьківського гріха». — «Це пояснення нічого не пояснює, Тигре». Вони довго сперечалися, але так і не дійшли ні до чого. Морел стверджував: «Якщо останньою причиною зла є прабатьківський гріх, тоді проблема не має розв’язання. Якщо ми, люди, створені для зла й занурюємо у зло свою душу, тоді навіщо боротися й навіщо шукати ліки проти того, що бути вилікуване не може?»

Нема причин поринати в песимізм, Бульдог мав рацію. Не всі людські створіння є Ейвіндами Адлерами Кристенсенами. Існують також люди шляхетні, ідеалісти, добрі й великодушні, такі як капітан Роберт Монтейт і той же таки Морел. Роджера знову опанував смуток. Бульдог не підписав жодної із суплік на його користь. Поза всяким сумнівом, він не схвалював, що його друг (а можливо, тепер друг колишній, як і для Герберта Ворда) узяв собі в союзники Німеччину. Хоч він і виступав проти війни і здійснював мирну кампанію, і був за це заарештований, Морел, безперечно, не простив йому його контакти з кайзером. Можливо, він також вважав його зрадником. Як і Конрад.

Роджер зітхнув. Він утратив багатьох друзів, чудових і дорогих, як і ці двоє. Скільки ще повернуться до нього спиною! Але попри все це він не змінив свою манеру мислення. Ні, він не помилився. Він і далі вірив у те, що якщо в цьому конфлікті Німеччина переможе, Ірландія буде набагато ближчою до незалежності. І набагато дальшою в тому випадку, якщо перемога дістанеться Англії. Він зробив те, що зробив не для Німеччини, а для Ірландії. Невже не могли його зрозуміти такі проникливі й такі розумні люди, як Ворд, Конрад і Морел?

Патріотизм затьмарює ясність мислення. Аліса зробила це твердження під час однієї з палких дискусій на одній із вечірок, які відбувалися в її домі на Ґросвінор-роуд, який Роджер завжди згадував із великою ностальгією. Що саме тоді сказала жінка-історик? «Ми не повинні дозволяти, щоб патріотизм затьмарював ясність нашого мислення, наш розум і наш інтелект». Щось у такому дусі. Але потім він згадав іронічний випад, який Джордж Бернард Шоу зробив проти всіх присутніх там ірландських націоналістів: «Це речі непримиренні, Алісо. Не обманюй себе. Патріотизм — релігія, він ворожий будь-якій ясності. Це чистої води обскурантизм, акт віри». Він сказав це з тією насмішкуватою іронією, яка завжди бентежила його слухачів, бо інтуїція всім підказувала, що всяке добродушне висловлювання драматурга було насправді гостроспрямованою критикою. «Акт віри» в устах цього скептика та безвірника означав «забобон і вигадка» або навіть щось набагато гірше. А втім, цей чоловік, який ні в що не вірив і глузував з усього, був великим письменником і підняв престиж ірландського письменства на такий рівень, якого не досягав ніхто з його покоління. Але як можна написати великий художній твір, не будучи патріотом, не відчуваючи глибокої спорідненості із землею предків, не відчуваючи ані любові, ані емоцій до свого стародавнього походження, яке тримає тебе за плечі. Тому, коли треба було робити вибір між двома великими творцями, то Роджер таємно віддавав перевагу Їтсові перед Шоу. Щодо Їтса, то він справді був патріотом, він виплекав свою поезію і свій театр на стародавніх ірландських і кельтських легендах, переробляючи їх, оновлюючи й довівши, що вони можуть живити сучасну літературу. Але через мить він розкаявся, що так подумав. Як він міг бути таким невдячним до Джорджа Бернарда Шоу: між великими інтелектуальними постатями Лондона, попри свій скептицизм та випади проти націоналізму, ніхто не виступив із такою ясністю й мужністю на захист Роджера Кейсмента, як драматург. Він запропонував свою лінію захисту адвокатові Роджера, яку, на жаль, Серджант А. М. Салівен, ця жадібна нікчемність, не прийняв, але й після того, як було проголошено вирок, Джордж Бернард Шоу написав кілька статей і підписав кілька маніфестів, у яких закликав змінити міру покарання. Не обов’язково треба бути патріотом і націоналістом, щоб виявляти великодушність і мужність.

Коли він на мить згадав про Серджанта А. М. Салівена, настрій у нього відразу зіпсувався, бо він також згадав про вирок за тяжку зраду, ухвалений в Олд-Бейлі протягом тих чотирьох зловісних днів у кінці червня 1916 року. Не так легко було знайти адвоката, який би погодився захищати Роджера перед Верховним трибуналом. Усі ті, до кого зверталися метр Джордж Ґейвен Дафі, його родичі та друзі в Дубліні та в Лондоні, відмовлялися під різними приводами. Ніхто не хотів захищати зрадника батьківщини в часи війни. Зрештою на це погодився ірландець Серджант А. М. Салівен, який раніше ніколи не захищав нікого в лондонських судах. Він зажадав велику суму грошей, яку його сестра Ніна та Аліса Стопфорд Ґрін мусили зібрати через пожертвування людей, які співчували справі ірландського визволення. Усупереч бажанню Роджера, який хотів відкрито взяти на себе відповідальність повстанця та борця за незалежність і використати суд як платформу для проголошення права Ірландії на суверенність, адвокат Салівен зажадав, щоб захист відбувався у формальних межах законодавства, уникаючи політичних аспектів і наполягаючи на тому, що статут Едуарда Третього, за яким судили Кейсмента, стосувався лише зрадницьких дій, скоєних на території Корони, а не за кордоном. Діяння, які приписували звинуваченому, мали місце в Німеччині, а тому Кейсмента не можна було вважати зрадником імперії. Роджер ніколи не вірив, що така стратегія захисту матиме успіх. До того ж, у той день, коли він мав подати свою супліку, Серджант А. М. Салівен улаштував жалюгідну сцену. Щойно він почав читати свій текст, як затремтів, став корчитися в конвульсіях, аж поки, смертельно збліднувши, вигукнув: «Панове судді, я не можу більше!» — і знепритомнів у залі слухань. Один із його помічників мусив закінчити читання супліки. Добре, хоч Роджер у своєму останньому виступі зміг повернутися до своєї власної лінії захисту, оголосивши себе повстанцем, підтримавши повстання на Святому тижні, зажадавши надати незалежність своїй батьківщині і заявивши, що він із гордістю їй служив. Він пишався своїми словами і сподівався, що вони виправдають його перед наступними поколіннями.

Котра вже година? Він ніяк не міг звикнути до того, що не знав, у якому часі перебуває. Якими ж грубими були мури Пентонвілської в’язниці, бо хоч як він напружував свій слух, йому ніколи не щастило почути вуличний шум: бамкання дзвонів, гуркіт автомобілів, крики, голоси, свист. Гамір Іслінґтонського ринку, схоже,