Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— Діду, де малина?! — заревів ведмедем Зеленяк.

— Тутки вона, — поплескав себе по кишені переляканий Піняшко.

Не в силах приборкати лють, голова кинувся до нещасного старого, схопив за барки і почав трясти.

— Де малина, кому спродав?! — дихав гнівом у вічі дідові.

— Кажу вам, Іване Петровичу, тутки вона, тутки, — плескав себе і далі по кишені Піняшко.

Відтак витяг купку записок і простягнув Зеленякові.

Іван Петрович схопив одну, розгорнув і напівзрячими від шаленства очима прочитав:

«Дорогий дідику! Будьте добрі, пропустіть цих великих начальників на малину. Нехай собі збирають, скільки їм захочеться. І честуйте їх, бо це дуже добрі люди. Ваш голова…» Далі йшов нерозбірливий підпис.

Було тоді і сміху, і гріху. Зеленяк набрався такого сорому перед гостями, — думав, згорить на місці. Аби земля в ту мить відкрилася, без роздумів живцем скочив би у безодню. Діда Іван Петрович одразу прогнав з роботи, ще й великий штраф наклав. Але у неписьменного Піняшка був у районі вельми грамотний і впливовий свояк. Аби Зеленяк просто звільнив від сторожування діда, все обійшлось би. Але голова виписав штраф. І немалий. Дідові треба було корову продати, аби розрахуватися з боргами. І він таки повів, окроплюючи шлях сльозами, у недільний день годувальницю на базар. Але у місті, перед самою торговицею, зустрів свояка. Розговорилися. Слово до слова і родич дізнався про горе нещасного Піняшка. Тут же заспокоїв і наказав повернутись із коровою негайно додому. Пообіцяв усе владнати, і слова дотримав. Наступного дня подзвонив Зеленякові, розпитав про життя-здоров’я, далі спокійно:

— Іване Петровичу, я дізнався, що мій вуйко Піняшко погорів на вашій малині. Ось і хотів би спитати, що це там у вас за ягідники. Не пригадую, аби такі рахувалися за вашим колгоспом. Можливо, я і помиляюся… Сьогодні загляну до плановиків і коли так, вибачуся перед вами, але якщо ні…

Цього було достатньо, аби з Піняшка зняли економічну облогу і повернули знову пасти малину. Щоправда, дід з тих пір прозрів, порозумнішав. Нині кожен наказ голови мав для нього силу лише з печаткою.

І як Граб не умовляв старого, як не клявся-божився, мусів повертати в село. Заки міряв дорогу туди, заки вернувся, Піняшко вже подобрішав і відкрив ягідник для Олени з дітьми — нехай попасуться, спробують на смак плодів. Уже світило сонечко, мирно дзюмкотіли бджоли, а сімейство спокійно оббирало кущі, і все до рота, до рота…

— Діду, ви що робите? — аж запнувся від побаченого Граб.

— Я нічого, — відповів Піняшко. — Це Олена з дітьми полакомились на малини. Пустив — хай наїдяться.

Граб аж зчорнів.

— Хто вам дозволив? Як ви посміли?! Ви у свій город пускайте, і там хай траву під корінь вигризуть, а це людське, колгоспне!

Схопив від старого палицю і як уперіщив Олену межи плечі.

— Совісті у тебе немає! Голодна малини? Іди в ліси і вже раз нажрися, аби тебе ведмеді з’їли, а людське не руш! І вам руки обламаю! — замахнувся на дітей.

Олена застогнала, скрутилася від удару, відійшла подалі від чоловікового гніву і, ледве стримуючи сльози, сказала:

— Дивись, неборе, аби за свої праведні діяння сльозами не розплачувався. Думаєш, по смерті тебе у рай одразу понесуть. Еге, коби лиш так не сталося, скупердяю нещасний.

Далі кинула корзину і пішла навпростець до села.

— Вернися, чуєш, вернися! — гукав навздогін Петро. — Вернися, бо ноги поламаю!

Але Олена не оберталася. Здавалося, аби гори знялися із своїх насиджених місць і злетіли у небеса, все одно не повернулася б.

До краю знервований, Граб сердито плюнув і взявся збирати малину сам. До нього мовчки приєднались доньки і Піняшко.

Слова, мовлені Оленою, неприємно муляли. Дарма вона кинула йому докір у вічі. Тепер він уже й сам жалів за скоєним. Але не скупість спонукала його до різкості. У тому, що жінка й діти безборонно споживали колгоспну малину, Петро побачив злочин, зраду справі, котру йому доручили. Але що вдієш? З таким характером вродився, і вже себе не переінакшить — сам босий-голий, а на чуже зазіхати не стане.

Перед обідом Граб склав дари на підводу і з тяжким серцем рушив до міста.

Гірське літо доходило золотого полудня. Кожне дерево — і в саду, і лісове — співало сотнями пташиних голосів… На сіножатях цвіли трави і не могли нарадуватися власним пахощам. Над дикими ягідниками рясними хмаринками кипіли бджоли, джмелі, різнобарвне дрібне комаство, пильнуючи медоноси. Чудова мить, прекрасна пора! Їй би тішитись не натішитись. Але Граб, віддавшись на волю коням, їхав, немов через студену зимову ніч. Не давала спокою сварка із жінкою, гризли, пекуче гризли інші думки… Ну, добре, своїм дав по руках, аби не зирились на державне, але кому тепер везе людський труд! Лантухові?! На мить уявив його сите обличчя, маленькі й меткі, як у куниці, очі, вгрузлу у землю поставу. Раптом його почало нудити. Притьмом зупинив коней, скочив на землю. Мучився страшно, а Лантух, бачилося, висів над головою, давив нутрощі і від того нудило ще нестерпніше. Врешті вийойкався, зійшов до потоку, сполоснувся студеною водою — полегшало. Але ніяк не міг охолонути: «Я пожалів від дітей своїх, жінку за кілька жмень малини вдарив, взяв гріх на душу — найліпших двох овечок зарізав, і все увіпхну в перенасичену животяру Лантуха, аби задобрити його».

Петро, немов божевільний, крутився довкола воза, гарячково шукаючи, на чому би свою злість зігнати. І несподівано його осяйнуло. Вискочив на віз, оглянувся довкола, відгорнув із кошиків чисту скатертину і почав рясно кропити малину…

— Хай тепер жре!

Відомстивши Лантухові у такий спосіб, гепнувся на сидіння, вйокнув на коней, і вже до самого міста на його віз не сіла жодна лиха думка…

— Той цемент, Іване Петровичу, я буду довго пам’ятати, — сказав Граб. — Ліпше би за нього й не згадувати. Він мені й досі в душі. Тому й не підпишу!

— Ви, Петре, думаєте тільки про себе. Хіба це я собі додому відвіз?

— Я розумію вас, Іване Петровичу, — з гіркотою сказав Граб. — Тільки ми марно бесідуємо, не домовимося, бо у нас зовсім різні правди… У вас своя, а у мене… у мене — своя. Селянська.

— Хочете сказати, що ви проти колгоспу, проти Радянської влади?! — промовив повільно з недвозначним притиском голова.

— Ні, я не проти колгоспу, а влади й поготів, — відповів навдивовижу спокійно Граб. — Колгосп — це добре… Влада прекрасна, людяна, наша влада… Тільки я проти нечестивих людей, які прикриваються цією владою…

— Ну,