Вілбур Сміт - Сонячний Птах

насоса, який стояв біля басейну. Потім поставив фотоапарат «ролейфекс» на триногу й зробив двадцять знімків із різною витримкою та різним отвором об’єктива. На той час Саллі була готова померти від цікавості, і я змилосердився над нею.

– Таку техніку використовують для фотографування картин, коли хочуть знайти підписи та деталі, заховані під шарами іншої фарби, для аерофотозйомок, коли доводиться фотографувати крізь хмари, для фотографування морських течій, тобто об’єктів, невидимих для людського ока.

– Це схоже на магію.

– Справді схоже, – погодився я, діловито клацаючи затвором фотоапарата. – Фільтр не пропускає нічого, крім інфрачервоних променів, і плівка чутлива до них. Вона фіксує будь-які температурні або структурні відмінності в об’єкті фотографування й показує їх у різних кольорах.

Мені довелося попрацювати близько години в темній кімнаті, перш ніж я зміг спроектувати зняті образи на екран. Усі кольори були змінені, стали чудернацькими й досить-таки моторошними. Обличчя царя стало хворобливо зеленим, а його борода набула червоного кольору. З’явилися дивні плями, мазки й краплі, яких ми раніше ніколи не помічали. Були нерівності на поверхні, якісь зайві матеріали в пігментах фарби, пучки лишайників та інші недосконалості. Вони світилися, наче заморські дорогоцінні камені.

Я майже нічого цього не помічав. Усю мою увагу прикували до себе й примушували калатати мій пульс ґрати правильних прямокутників, які накривали всю картину; щось дуже подібне до шахівниці; їхні поля були прокреслені голубими лініями.

– Ми повинні негайно викликати сюди Лорена, – промурмотів я.

– Про що ти говориш? Я досі нічого не розумію. Що все це означає? – запитала Саллі благальним голосом, і я обернувся до неї з подивом. Для мене все було аж надто очевидним, і я сподівався, що й вона відразу все зрозуміла.

– Це означає, Сал, що за нашим білим царем є отвір у скелястій стіні, закритий майстром мулярної справи, який досконало приладнав брили пісковику одну до одної. Білого царя намалювали поверх них.

Лорен Стервесант стояв перед скельною стіною в печері й дивився сердитим поглядом на білого царя. Його руки були складені за спиною. Він розгойдувався на п’ятах, а його щелепа агресивно випнулася вперед. Ми стояли навкруг нього півколом, Рал, Саллі, Леслі і я, і з тривогою дивилися на вираз його обличчя.

Несподівано Лорен вихопив із рота сигару й кинув її на вимощену підлогу. Він люто розтер підбором недопалок на порох, а тоді схитнувся вбік, підійшов до краю смарагдового басейну й задивився в його темні глибини. Ми мовчки ждали.

Він повернувся назад, приваблений малюнком, як метелика приваблює запалена свічка.

– Ця річ, – сказав він, – є одним із найбільших шедеврів світового мистецтва. Замінити її нічим не можна. Вона не має ціни.

– Так, – погодився я.

– Нам вона не належить. Це частина нашої спадщини. Вона належить нашим дітям, належить поколінням, які ще не народилися.

– Я знаю, – сказав я, але я знав більше, ніж це.

Я спостерігав за Лореном протягом усіх тих місяців, коли його почуття до білого царя з кожним днем посилювалися. Його портрет набув для нього якогось глибокого значення, про яке я міг лише здогадуватися.

– А тепер ви хочете зруйнувати його, – сказав він.

Ми всі мовчали. Лорен відвернувся й почав ходити туди-сюди перед портретом. Усі наші голови оберталися, щоб спостерігати за ним, наче голови глядачів на тенісному матчі. Він рвучко зупинився навпроти мене.

– Ти і твої паскудні вигадані фотографії, – сказав він і заходив знову.

– А чи не можна б… – боязко почала Леслі, але голос у неї завмер, коли Лорен обернуся й обпалив її поглядом.

– Так? – запитав він.

– Чи не можна б, так би мовити, обминути портрет, тобто я хочу сказати… Її голос завмер, а тоді знову зазвучав гучно. – Пробити прохід у стіні збоку від портрета, а тоді знову повернутися до нього вже позаду царя?

Уперше в житті мені захотілося обхопити її руками за шию й поцілувати.

Лорен прилетів з одним зі своїх гірничих інженерів, а також із п’ятьма каменотесами з племені машона, що працювали на шахті «Маленька сестра» біля Велкома. Вони привезли із собою повітряний компресор, пневматичні відбійні молотки, ручні бури та інші інструменти, потрібні для цього ремесла. Гірничий інженер, великий рудий чоловік із веселими волошково-синіми очима і вкритим ластовинням дитячим обличчям, на ім’я Тінус ван Вуурен, усім серцем підтримав наш задум.

– Думаю, нам неважко буде пробити тут отвір, докторе. Цей пісковик нагадує сир після змійовика та кварцу, з якими я звик мати справу.

– Я хочу, щоб ви зробили найменший із можливих отвір, – суворо остерегла його Саллі. – Я хочу, щоб малюнкам було завдано найменшої шкоди.

– Жінко, – сказав Тінус, обернувши до неї своє відверте обличчя. – Я зроблю вам отвір не більший за мишачу… – він не сказав того слова, яке наготувався сказати спершу, й замінив його іншим: – дірку у вусі.

Саллі і я визначили обриси отвору на стіні печери. Ми розташували його так, щоб він не зміг пошкодити найгарніші та найбільш значущі малюнки. Хоч ми повірили запевненням Тінуса й спланували отвір лише у два фути завширшки й чотири заввишки, нам усе одно довелося пожертвувати частиною прегарної групи жираф і стрункою маленькою газеллю з великими настороженими вухами.

Ми відступили на тридцять футів від білого царя, боячись, щоб вібрація від бурів не порушила напластування каменів або пігментів фарби. Тінус мав проникнути вглиб на тридцять футів, а тоді повернути шахту під прямим кутом і вийти в тил білого царя. Він збирався розпочати роботу наступного ранку, а того вечора ми розважали його в нашій вітальні. Атмосфера нагадувала ту, яка панує в загоні кавалерії напередодні небезпечної атаки. Ми всі були балакучими й напруженими, й усі пили забагато.

Спочатку Тінус поводився дуже стримано, вочевидь наляканий тим, що перебуває в компанії легендарного Лорена Стервесанта, але бренді розв’язало йому язик, і він приєднався до розмови.

– Навіщо ви замовили для нас респіратори, док? – запитав він. – Ви остерігаєтеся газу або вогню?

– Респіратори? – Лорен відірвався від приватної розмови із Саллі. – Хто замовив респіратори?

– Для мене наперед замовили шість респіраторів, – сказав Тінус, трохи розгубившись від необхідності відповідати на пряме запитання Лорена. – Вони повідомили мене про це, сер.

– Справді, Ло, – прийшов я на допомогу бідолашному чоловікові, – я замовив їх.

– Навіщо?

– Ну, ти повинен зрозуміти, Ло. Щó ми сподіваємося знайти в тому проході? – Я хотів сказати «гробницю», але вирішив не спокушати богів. – Якусь печеру спеціального призначення.

Він кивнув головою. Усі вони дивилися на мене – а перед сприйнятливою публікою я рідко можу опертися