Таня Малярчук - Забуття

Липинський: спальня служила одночасно і спальнею, і кабінетом. Посередині стояв робочий стіл, який, втім, все частіше слугував домочадцям за обідній. В іншому крилі меншу кімнату займала Фін Юлі, а кімнату для гостей, зовсім крихітну — Ципріянович. Коли приїздили гості, секретар мусив вибиратися на сіно під домом, якщо було тепло, а якщо холодно — до кімнати Фін Юлі. Кухня містилася у коридорі посередині.

Прокидався Липинський дуже рано, випивав чаю, який, коли міг, готував собі сам в електричному чайнику (подарунок на сорокап’ятиліття від Ципріяновича), і брався до письмової роботи. Ніхто не мав права його потурбувати. Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки.

Найбільше опирався улюблений «ученик» Липинського Осип Назарук. Він вміщував у газету, яку редагував, статті людей, на думку учителя, абсолютно цього негідних. В одному з різких листів Липинський спересердя припустив, що таку поведінку можна пояснити винятково матеріальною вигодою. Про Назарука неодноразово подейкували, що він ласий до легких грошей, бо дуже боїться вмерти з голоду.

Солодкаво-улесливий колись, що завжди чудово порався з різкою манерою спілкування Липинського, Назарук несподівано ошкірив зуби і вкусив так боляче, як ніхто не сподівався.

— Звинувачуючи мене у хапчивості, — сказав він людям, які все слово в слово донесли адресатові, — пан поважний посол забуває, що сам одержав від Галицького уряду багато років тому з моїх рук коло двісті долярів, але обіцяної історії України для шкіл так і не написав. Я це кажу і це правда. Можете на мене посилатися.

Удар під дих: Липинський більше не мав життєвої сили від нього оправитися. Закиди у використанні («спроневірюванні») державних коштів були для нього, що заради української ідеї пожертвував усім, аж до родини, найбільшою з можливих образ. Гонорар-допомогу за шкільний підручник він узяв лише через наполягання самого Назарука і згодом багато разів поривався віддати гроші, але Назарук цього не допустив, запевнивши, що своїми «Листами» Липинський давно відкупив перед українцями всякий борг.

Конфлікт давніх друзів здетонував, як вибухівка. Зацікавлені роти уважно за ним спостерігали, багато хто був утягнутий особисто, але жодна душа не вступилася за Липинського, навіть найближчі соратники. У довгих листах вони обтічно виправдовувалися, натякаючи, що Липинський, може, справді дещо зарізкий, може, не варто бути таким категоричним, на що Липинський відповідав: «Чи не простіше було написати: дорогий В’ячеславе Казимировичу, я Вас дуже люблю, але вступати в боротьбу із-за Вас вважаю для себе незручним… Результат такий: мене ніхто не оборонив, до історії я, активний український державник, переходжу як якийсь авантюрист, заробляючи на ідеї або спроневіряючи — як каже Назарук — державні гроші. А люде пасивні будуть фігурувати як українські патріоти, що насправді нічого не робили і навіть не знали, що мають робити, але були сильно придушені капосними москалями і ляхами».

Тільки завдяки посередникам вдалося уникнути судової тяганини. Липинський надіслав Назарукові кілька жорстоких листів, приклавши до останнього заляпану викашляною кров’ю хустинку.

Назарук зреагував самовпевнено і зверхньо: «Їдкий глум над Вашим умом тиснеться мені під перо, але я Вам заощаджу того глуму. Відповідаю, бо маю звичку відповідати навіть найбільшому ворогові… Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ… Ви дресурою успокоїли своє обличчя так, що трудно пізнати, яка безмірна гордість в значенні першого головного гріха криється під ним і який гнів».

Тут Назарук поцілив у саме яблучко. Гнів і гордість — усе, що в Липинського залишилося. Він рвав і метав. В останні роки життя він став ангелом помсти.

Колишній однодумець Сергій Шемет, тепер секретар гетьмана Скоропадського, все частіше саботував авторитет ідеології Липинського, вважаючи її індивідуалістичною схоластикою, ураженою релігійним містицизмом. Насправді йшлося про усунення негнучкого Липинського від влади в партії і зменшення його впливу на весь гетьманський рух.

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з його “Листів” Коран — це пересада, — написав якось Шемет у партійному бюлетені. — Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи” залишаються підручником, але не Кораном».

Обурений Липинський після кількох пропозицій компромісу вирішив діяти у найрадикальніший спосіб. Він відрікся від гетьмана і всіх своїх колишніх однопартійців, «проклятих, сліпих, глухих і дурних, а разом з тим милих і симпатичних Шеметів», «рабів, негідників, політичних шахраїв, боягузів і глупих славолюбців, не здатних до державної праці». Сам Союз Хліборобів-Державників як голова Ради Присяжних Липинський ліквідував, помістивши у львівському «Ділі» різкий комунікат з детальними поясненнями.

«В самий рішучий спосіб я протестував проти ширення з гетьманського дому і з гетьманського відома ідеологічного та організаційного хаосу, а ще більше проти смердяковщини (від Смердякова, героя роману Достоєвського), убиваючої всяке завзяття, всякий порив, всяку охоту до творчої полеміки і дальшої праці. Бо як тут переконати, що я не претендую на Магомета, а мої “Листи” на Коран? Як обороняти перед смердяковською насмішкою те, що для тебе святе — те, чому ти віддав цілого себе, свій спокій, своє здоровля, своє життя? За довгі літа громадської української праці я надивився досить на спустошення, ширені смердяковщиною. Тільки вона убиває в українстві всяку жертву трагічним питанням: і чи за таке варто умирати? Смердяковщина — це зараза в стократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм — антихристова ідея, в боротьбі з якою може відродитись ідея Христова. А смердяковщина — це трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль і смерть».

Гетьманці у відповідь оголосили Липинського розумово і духовно надломленим руїнником, який власними руками нищить діло свого життя: «Сонце великого ума почало меркнути. Липинський збожеволів».

Вони запаслися некрологами і, як комодські дракони, чекали неподалік, доки вкушена антилопа сама не впаде від отрути, запущеної в організм разом зі слиною.

«Щоб Ви не сміли, — остеріг їх Липинський, — цитувати мої твори як мотто до Ваших бюлетенів. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть. А коли б Ви цих умов не виконали, я знайду спосіб припинити Ваші політичні подлості… Більше ні в яку полеміку з Вами вступати не буду».

Його Україна вмерла. Все, що в Липинського залишилося, — це гнів і гордість. І ще, може, орпінґтонські кури.

XX

1930/1989

Раціональне курівництво

Остання фотокартка — жовтень 1930-го. Липинський