Юрій Павлович Винничук - Аптекар

щось більше. Доктор сказав, що Петруньо йому теж показував годинника і начебто він десь уже його бачив, але не може згадати, то чи пан Міхал не поможе? При цьому доктор прискалив око й уважно поглянув на Реґулу, а той враз відчув, як серце йому провалюється в п’яти, і став нарікати на біль голови.

— Цей вітер, знаєте… — Він підбирав слова, але його увесь час ціпило, врешті махнув рукою, даючи знати, що погано чується.

Доктор побажав йому здоров’я і пішов. Реґула випив настоянку і заспокоївся, але уночі не міг заснути, з думок не йшов Петруньо. Ледве діждавшись світанку, зірвався, написав на картці кілька речень, склав учетверо і, заливши сургучем та підсушивши, сховав до кишені. За кілька хвилин він уже біг до костелу Святого Андрія, монахи вставали рано і можна когось застати. Але в костелі не було ні душі, хоча із захристії долинали голоси. Регула роззирнувся і побачив біля сповідальниці ченця у каптурі. Він притьма зайшов у сповідальницю і проторохтів те, що сиділо йому на душі й чавило його, а відтак вручив монахові свого листа, якого треба було б відкрити у випадку його наглої смерті. Після того, як ця гора звалилася йому з пліч, він повернувся додому і, остаточно знесилівши, впав на ліжко й заснув. Під обід він спустився у крамницю. Там порядкував його син. Він розповів, що дуже вигідно продав сувій шовку та що пан Ґрозваєр уже двічі заходив і питав за господарем. Реґула на таку новину зреагував нервово, заметушився і хотів уже було ушитися, коли пан доктор не забарився, і знову його могутня статура виросла в дверях крамниці. Як з’ясувалося, у пана доктора до Реґули була пильна справа, бо він чекав прибуття товару аж з Китаю і дуже хотів би порадитися з таким добрим фахівцем, як найкраще тим товаром розпорядитися, а тому був би радий, якби пан Міхал завітав до нього на маленький почастунок. Однак Реґула не мав апетиту і під милий Біг відмовився. Коли доктор пішов, він налив настоянки і махом випив. Пополудні він спустився у підвал крутими й вузькими кам’яними сходами, низько нахиляючи голову, окинув оком сувої тканин, підійшов до полиць, узяв скриньку з різними ґудзиками і рушив до виходу. Коли він став підніматися сходами, йому здалося, що хтось за спиною глухо кашлянув. Крамар озирнувся, але в ту ж мить йому на голову зі страшною силою опустилася кам’яна стеля. Шия хруснула і він звалився зі сходів, навіть не скрикнувши, скринька випала з рук, ґудзики розсипалися.

Смерть Реґули не викликала жодних підозр, кожен міг луснутися головою в камінь, понадто після того, як трохи причастився.

Розділ 18. ПІД ПРАПОРОМ КОРСАРІВ

Вітрильний корабель «Сан-Єронімо», що належав до типу пінас, від латинської назви сосни, з якої був виготовлений, відчалив від порту Дюнкерка на початку червня 1647 року, через більш як пів року, відколи французи разом із запорізькими козаками відбили Дюнкерк у іспанців. Пінас належав до улюблених кораблів корсарів півночі, а Дюнкерк останніми роками якраз і став їхньою надійною базою. Іспанці надавали корсарам спеціальні дозволи на захоплення і грабунок суден, що належали ворогам іспанської корони. «Сан-Єронімо» був одним із них, а його назва — однією з багатьох, якими цей корабель охрещували. Вчасно зорієнтувавшись у ситуації під час штурму Дюнкерка, капітан Корнеліс ван Марлант хутенько перекинувся на бік французів і підтримав їхній штурм своїми гарматами. Зате він тепер мав змогу спокійно вирушити туди, куди йому забаглося. На кораблі було чимало награбованого товару, який французи не конфіскували, і треба було його розпродати.

На прові, спершись на фальшборт, стояв вродливий юнак і вдивлявся, мружачись, в обрій, де небавом мав вигулькнути Ґданський порт. Капелюха свого він тримав у руці, щоб його не звіяв вітер. Усі дні, що тривала мандрівка, ніхто з корсарів не смів його зачепити якимись безглуздими розмовами чи залучити до своєї компанії. Капітан Корнеліс суворо заборонив це робити, і корсари знали причину, бо саме цей юнак, якого звали Лоренцо ді П’єтро, врятував капітанові життя, коли йому роздробило ногу з мушкета. Юнак, який був доктором медицини Падуанського університету, вправно спинив кровотечу, натиснув капітанові на яремну жилу, відправивши його таким чином у небуття, і відрізав розтрощену ногу. Тепер капітан шкутильгав на дерев’яній куксі, але зате був живий і сповнений планів. На радощах він навіть виділив молодому доктору окрему каюту. Але й він не знав таємниці юнака, бо в юнацькій личині причаїлася зовсім інша особа, справжнє ім’я якої було Юліана.

Дівчина, перевдягнувшись за хлопця, вступила до університету, і всі роки навчання дбайливо охороняла свою таємницю. Її покликанням була хірургія, а що кращої практики за військові баталії годі було шукати, то Юліана вирушила в Нідерланди і приєдналася до французької армії, яка воювала з іспанцями. Під Дюнкерком виявилося особливо багато роботи, були дні, коли вона оперувала без перерви, затраскана з ніг до голови кров’ю, лише вряди-годи перекунявши годинку-дві. Щоб помитися, вона мусила чекати ночі й скрадатися до каналу, стежачи, аби не потрапити комусь на очі. За роки такого перевтілення Юліана у свої двадцять шість придбала уже безліч чоловічих звичок, від манери ходи до голосу, єдине, чого не вистачало — заросту на обличчі, тому ніхто їй не давав більше, як років двадцять, не бачачи у ній доктора, а найбільше хіба бакалавра.

Хоч від часу битв, у яких вона брала участь, минуло уже кілька місяців, але видіння кривавих побойовиськ не відпускали її. Кров її давно вже не зворушувала, запах смерті став таким самим звичним, як і запах поту. За ці кілька місяців мирного життя її долоні і пальці нарешті знову стали гладенькими, позбувшись порізів і подряпин. Один мушкетер, якому вона виймала кулю з грудей, навіть ухопив її за руку і прокусив до крові, перед тим розтрощивши паличку, яку зазвичай клали оперованим у зуби. На щастя, нагодився доктор Йоган Калькбреннер, який навчив її отого способу натискання на яремну жилу, після чого пацієнт на певний час втрачав свідомість. Правда, коли його пронизував гострий біль, він міг очуняти, але, передбачаючи це, поранених вояків прив’язували за ноги й руки до столу.

Метою Юліани був не Ґданськ, а Львів, де капітан збирався розпродати решту товару, розуміючи, що в Ґданську йому все розпродати не вдасться, бо зупинитися він там зможе не більше як на днів два, заки не спохопиться тамтешня влада і не здогадається, з ким має