Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

сина — його фотографію, прикмети, в чому був одягнений — усюди, де маєте можливість: сторінки в соцмережах, блоги, сайти. Все, що завгодно. Що більше, то краще.

— Я все зроблю.

— Чудово. Не вимикайте телефон.

І він закрокував геть.

40

Доки слідчі совалися квартирою, я ще якось тримався. Певна річ, їхня підкреслена мовчазність і відстороненість, які, на мій погляд, вказували на асболютну відсутність співчуття, дратували. Вони здавалися мені непрофесійними. Я стежив за ними та переконував себе, що вони роблять недостатньо, виконують усе абияк, не ставлять правильних запитань, а коли ставлять, то не слухають відповідей. Загалом я не сумнівався, що вони забудуть про Теодора, щойно опиняться за дверима під’їзду. Та попри все, вони все ж діяли. Коли слідча група поїхала, стало геть кепсько. Хвилин десять я вправляв замок, щоб можна було принаймні причинити вхідні двері. Після того передчуття невідворотного стало нестерпним. Тиша тверднула й облягала нас із Євою, страх холодними рептиліями згортався в шлунках. Дружина сиділа на дивані, підклавши ноги під себе, і, мов загнаний у кут боксер, притискала руки до грудей. Ви, мабуть, не повірите, та нещастя, що мало би згуртувати нас, насправді лише зміцнило стіну між нами.

— Що робити? — ледве розтуливши посірілі губи, запитала Єва, коли я, намучившись із замком, уступив до зали.

— Шукати його! — гримнув. Думки про її вину повернулися, щойно за капітаном Станкевичем зачинилися двері ліфта. Я боровся з бажанням схопити дружину за барки, витрусити з неї душу, загорлати просто в обличчя: «Як ти могла його залишити?!» Втім, над поверхнею чорної каламуті, що поволі заповнювала голову, поки що стирчало достатньо уламків здорового глузду, щоб розуміти: зараз не час для сварок — нападки на Єву не допоможуть знайти сина. — Чи ти маєш намір сидіти тут і втикати в стелю?!

Єва не поворухнулась:

— Треба зателефонувати батькам.

Мене аж затрусило від усвідомлення необхідності втретє розповідати комусь про викрадення сина. Не уявляв, як, сам розгублений, заспокоюватиму матір.

— От лайно! — я дістав смартфон.

— І написати у «Фейсбук», — отупіло нагадала дружина. — І повідомити в «Перлину» та Zoom Support, що ми якийсь час… що нас не буде.

Мій палець завис над рядком із маминим номером. Я спробував зосередитися. «Треба опанувати себе, поки не збожеволів. Потрібен план, що й за чим, а потім його виконувати». І в ту ж мить у голові зринула перша ідея. Я вчепився за неї, наче за рятувальне коло, й наказав Єві:

— Телефонуй ти.

— Я?

— Так. І свекрусі, і своїй матері. Скажи, хай їдуть сюди.

— А ти?

— Поговорю з Фейгіном.

Я вийшов до дитячої та скинув на підлогу плаття. Всівся на Теодорове ліжко, відкрив список нещодавніх викликів і провів пальцем по рядку з номером Юлія Фейгіна. Підніс телефон до вуха. Афганець не відповідав, що недивно. Я виждав, поки гудки обірвуться, та знову набрав директора. Цього разу Фейгін виклик збив. Відчуваючи, як у грудях над діафрагмою закипає гнів, я швидко надрукував sms-повідомлення: «Дві години тому хтось викрав мого сина. Дай прізвище того прокурора».

За хвилину телефон завібрував у моїх руках. Я прийняв виклик.

— Якщо ти вигадав це лише для того, щоб попроситися назад, — загримів у динамікові голос Фейгіна, — то мені начхати на штрафи, я ви́знаю, що ти працював нелегалом, і віддам їм твою шкуру.

Мої нутрощі, й до того розпечені, спалахнули, наче на них хлюпнули гасом. Незважаючи на різницю у віці, я заволав:

— Ти що, ідіот? Тебе у твоєму сраному Афганістані життя не навчило, що з такими речами не жартують?!

Десь на задвірках свідомості проскочила думка, що я перегнув палку: після такого Фейгін напевне нічого не скаже. Втім, афганець збагнув, що ситуація серйозна, пропустив образу повз вуха й коротко виплюнув:

— Говори.

— Зранку дружина на кілька хвилин вискочила до «Нової пошти». Мене не було. Теодор, мій малий, залишився сам. Я прийшов — замок розбито, двері вивалено, Теодора немає.

Цього виявилося достатньо, Фейгін зрозумів:

— Думаєш, це той зі Здолбунова?

Я не вагався:

— Думаю, так, — я знову згадав невиразне у півтемряві салону обличчя, відчув запах перегару, що сочився із забризканого слиною рота. Зуби скреготнули. — Я уявлення не мав, що він такий псих.

— Що ти робитимеш, якщо я дам тобі ім’я? — спитав директор. Я мовчав. Фейгін почекав і звернувся знову: — Мироне? Ти не накоїш дурниць? — я не знав, що відповісти, секунд десять не озивався, й афганець заходився переконувати: — Я розумію, твій син зник, але це може бути не той, кого ти віддубасив на трасі. Можливо, його викрав хтось інший. Я не хочу, щоб ти зопалу наламав ще більших дров і перетворив хрінову ситуацію на вкінець паскудну.

Я гриз губи, і важко дихав, і продовжував мовчати.

— Мироне? — ще раз покликав мене Фейгін. — Чуєш? Може, це не він, а може, й він, але його братові-прокурору нічого не відомо. Ти не зможеш шукати свого малого, грохнувши прокурорського працівника, який до всього може виявитися невинним.

До горла підкотилася нудота.

— Але якщо це вчинив той покидьок і прокурор доклав до цього руку, ти ж розумієш, мені буде дуже важко знайти сина, — я хапнув повітря, на видиху видавши горлом звук, схожий на гарчання. — Я не наламаю дров, Юлію, обіцяю. Мій однокласник працює в Генеральній прокуратурі в Києві. Мені треба лише прізвище тих братів, а потім я зателефоную Ромичу та… попрошу допомогти.

— Добре. Готовий записувати? — я роззирнувся, знайшов поглядом кулькову ручку на столі, дотягнувся до неї, потім схопив перший, що трапився під руку, папірець. На папірці, з одного боку, було щось надруковано. Я придивився: Євина накладна з «Нової пошти». Над діафрагмою знову шугнуло, і я клацнув зубами. Зі смартфона долинали шарудіння й різкі, проте приглушені накази афганця. Через півхвилини голос залунав на повну: — Пиши. Віталій Костюк, це прокурор, нуль-шість-сім, чотири-нуль-п’ять, шість-сім, два-чотири. Ім’я твого пасажира — Руслан. Руслан Костюк. Хто він, не знаю. Якщо потрібно, у нас у базі залишився його телефон.

— Давай.

Фейгін проказав:

— Нуль-дев’ять-шість, сім-вісім-вісім, дев’ять-три, два-три. Ще щось потрібно?

— Ти вже допоміг, Юлію, дякую.

Я розірвав зв’язок і відразу зателефонував Ромичеві. Цезар відповів після трьох гудків:

— Хе-хе, брате, привіт! Стільки часу не чулися!

— Ромич, у мене халепа.

Від мого замогильного, просякнутого холодом голосу Цезар умить посерйознішав:

— Я слухаю.

— Сьогодні вранці хтось викрав Теодора.

Коротка пауза — й Ромич вибухнув:

— Твою ж мать! Як таке могло статися?! Хто?!

Я стисло розповів йому про зникнення Тео, сутичку на в’їзді до