Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

до плечей пульверизаторів густезні хмари пароподібної соми. Ще двоє заходилися налаштовувати переносний апарат синтетичної музики. Ще четверо інших, тримаючи в руках водні пістолети, заряджені потужними анестетиками, пробивали собі шлях у натовпі, методично збиваючи з ніг анестезійними струменями найзапекліших бійців.

—  Швидше, швидше! – волав Бернард. – Покваптеся, бо їх повбивають! їх зараз... ой! – Один з полісменів, якого роздратувало це базікання, стрілив у нього з водного пістолета. Одну-дві секунди Бернард ще нетвердо стояв, хитаючись на своїх ногах, яким немовби забракло кісток, сухожиль і м’язів, які перетворилися на якісь кисільні патики, а тоді стали навіть не киселем, а водою: і він повалився, мов лантух, на землю.

Зненацька з апарата синтетичної музики залунав Голос. Голос Розуму, Голос Доброго Самопочуття. Звучала звукова доріжка «Синтетичної промови для боротьби з заворушеннями номер два (середньої сили)».

—  Друзі, мої любі друзі! – так проникливо мовив з глибин неіснуючого серця цей Голос, з ноткою такого безконечно турботливого докору, що навіть у поліцаїв очі за їхніми протигазами миттєво наповнилися слізьми. – Який у всьому цьому сенс? Хіба ж ви всі не були щасливі й радісні разом? Щасливі й радісні, – повторив Голос. – У мирі і спокої. – Він затремтів, стишився до шепоту і на якусь мить затих. – А я ж так хочу, щоб ви були щасливі, – знову заговорив він душевно і проникливо. – Я так хочу, щоб ви були радісні! Прошу вас, прошу бути радісними і...

Не минуло й двох хвилин, як Голос і пари соми почали справляти потрібний ефект. Зі сльозами на очах дельти цілували і пригортали одне одного... це були вельми масштабні обійми, що залучали водночас до півдесятка близнюків. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не ридали. Зі скарбниці доставили нову партію коробочок з піґулками; їх поспіхом роздали, а тоді, заколисувані зворушливою прощальною промовою Голоса, виголошуваною його лагідним і насиченим баритоном, близнята розійшлися, схлипуючи, немовби їхні серця готові були ось-ось розірватися.

—  Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі...

Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк.

—  Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета.

—  О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу.

Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою.

Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей.

—  Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка.

Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би.

—  Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю.

—  Ви приятель затриманих, так?

—  Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання.

—  Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто.

РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера.

—  Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті.

Гельмгольц голосно розреготався.

—  Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил.

Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи.

Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна.

—  Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він.

Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи.

—  Ні. – Він похитав головою.

Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття.

—  Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика.

—  Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі...

—  Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос[33].

Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою.

—  Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома.

—  Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено.

Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію.

—  Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше.

Контролер знизав плечима.

—  Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей.

—  Навіть якщо вони прекрасні?

—  Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі.