Даніель Дефо - Робінзон Крузо

капітана якомога швидше вирушити на західний берег бухти, потім піднятися на невеликий пагорб, до якого звідси було близько півмилі, і час від часу кричати та кликати, роблячи паузи, щоб матроси могли почути їх і відповісти. Потім вони мали попрямувати вглиб острова, постійно ховаючись у заростях і подаючи голос доти, доки матроси не зайдуть услід за ними в самісіньку глушину.

І тільки після цього вони мали повернутися до мене, користуючись добре відомими П’ятниці потаємними стежками.

Розділ 44

Капітуляція

Бунтівники вже були готові сісти в бот, коли здалеку почулися голоси П’ятниці й помічника капітана. Крики були глухі й жалісні. Матроси їх одразу ж почули і кинулися вздовж берега в той бік, звідки долинали ці крики, але раптом їм шлях перетнула затока.

Перейти її вбрід вони не наважилися. Як я й думав, бунтівники повернулися до бота, щоб на ньому переправитися на протилежний бік. При цьому бот залишився в глибині затоки, біля самого берега. Його прив’язали до невеликого дерева коло води, а охороняти поставили двох вартових.

На це я й розраховував. Разом із рештою людей я безшумно підкрався до бухти і заскочив матросів зненацька. Усе тривало лічені секунди. Того, що розлігся на березі, одним ударом приклада оглушив капітан, а другий, побачивши спрямоване на нього дуло рушниці, негайно здався. Це був один із членів екіпажу, який практично не брав участі в заколоті та згодом добровільно приєднався до нас.

Водночас П’ятниця і помічник капітана, спритно перебігаючи від пагорба до пагорба, від гаю до гаю, заманювали бунтівників далі вглиб острова. Так тривало доти, доки ті не втомилися майже до смерті й не зрозуміли, що до ночі їм не вибратися до берега. Наші друзі, повернувшися з лісу, теж мали виснажений і знесилений вигляд.

Тепер лишалося тільки підібратися до заколотників у темряві, напасти на них і обеззброїти.

Тільки за кілька годин матросам удалося повернутися до того місця, де вони залишили бот. Сидячи в засідці, ми чули, як вони перегукуються, підганяють тих, що відстали, а ті жаліються, що ледве пересувають ноги, тому що знеможені та зранені колючими ліанами.

Ця новина нам сподобалася.

Коли заколотники дісталися затоки, на них чекав дуже неприємний сюрприз. Настав відплив, вода з бухточки пішла, і бот знов опинився на мілизні. До того ж обидва матроси, яких залишили охороняти бот, кудись зникли. До нас долинули лайка й вигуки, потім хтось промовив: «Не інакше, цей клятий острів населений злими духами й тубільськими чаклунами!»

І знову вони заходилися волати на повний голос, бігати в темряві берегом й кликати зниклих приятелів. Це тривало досить довго, тому що часу до припливу було ще чимало.

Мої супутники благали, щоб я дозволив їм напасти на заколотників у темряві, поки ті збиті з пантелику і ще не оговталися. Та я досі чекав, тому що хотів діяти напевне – так, щоб ніхто з наших не постраждав. Не слід було забувати, що супротивник добре озброєний, та, якщо в темряві почнеться сутичка, з обох боків можуть бути жертви. Я хотів, щоб бунтівники розділилися, оскільки тоді їх буде легко здолати поодинці.

Трохи згодом я звелів П’ятниці й капітанові, які вже довели, що можуть успішно діяти разом і добре розуміють один одного, виповзти вперед, щоб опинитися зовсім поруч із супротивником, коли ми відкриємо вогонь. Обидва пірнули в морок, а в цей час боцман, головний призвідець заколоту, попрямував просто до них, іще не бачачи їх і не підозрюючи про засідку. Упізнавши його навіть у сутінку, до нестями розгніваний капітан забув про все на світі. Його запеклий ворог був зовсім поряд, на відстані пострілу. Вони з П’ятницею водночас схопилися на рівні ноги – і ніч осяяв спалах пороху. Луна підхопила гуркіт двох рушниць.

Боцман був убитий на місці, ще один матрос поранений та невдовзі помер, а третій бунтівник зміг утекти.

Разом із усім моїм військом, яке тепер складалося з восьми чоловіків, я побіг до місця сутички. Налякані заколотники скупчилися навколо бота, не розуміючи, звідки на них напали й хто їхній супротивник. Я наказав матросові, який залишався охороняти шлюпку, а тепер був із нами, покликати негідників на ймення і спробувати почати з ними перемовини. Я й тепер намагався уникнути марного кровопролиття.

– Томе Сміте! Ти чуєш мене? – покликав матрос.

І відразу ж із темряви долинуло:

– Це ти, Робіне, чи що?

– Хто ж іще, – відповів матрос. – Заради всього святого, Томе Сміте, кидай зброю та здавайся, в іншому разі всім нам тут гаплик.

– Кому здаватися, Робіне? Де вони? Я нічого не бачу! – жалісно прокричав матрос.

– Тут, – мовив Робін. – Це наш капітан, і з ним п’ятдесят озброєних чоловіків. Уже понад дві години вони невідступно стежать за нами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а мене взято в полон. Якщо не погодитеся, ви загинули.

– А нас помилують, якщо ми здамося? Спитай їх, хлопче.

– Спитаю, якщо присягнетеся не опиратись і здатися, – відповів Робін.

Тут у перемовини втрутився капітан.

– Ти, Сміте, знаєш мій голос! – прокричав він. – Якщо ви просто зараз підкоритеся моїм наказам, то залишитеся живими! Це не стосується тільки Білла Аткінса.

– Заради всемогутнього Бога, капітане! – заволав переляканий Білл Аткінс. – Помилуйте мене! Я не зробив нічого лихого! Усі вони винні не менше, ніж я!

Це була брехня: Білл Аткінс, як я вже знав, першим напав на капітана, коли спалахнув заколот, лаявся, побив його, а потім зв’язав. Капітан відповів, що не йому судити, винний Аткінс чи ні. Він має здатися владі, представником якої тут є губернатор острова, а решта залежить від милосердя губернатора. Але для цього необхідно виявити безумовну покору й добру волю.

За лічені хвилини бунтівники один по одному здалися, і я звелів трьом чоловікам із мого воїнства зв’язати їх. Після цього ми заволоділи ботом і всім, що в ньому було. Проте сам я поки що не показувався перед очі бунтівників, маючи на те особливі причини.

Тепер ми мали якомога швидше поладнати бот і спробувати захопити корабель. Але капітан вирішив не шкодувати часу й побесідувати з нашими бранцями. Яскраво описавши всю ницість їхніх учинків і звинувативши бунтівників у ганебному намірі зайнятися піратством у водах Карибського моря, він оголосив, що на них не чекає нічого, крім жебрацтва й ганьби, а можливо, й шибениці.

Усі вони гірко каялись і благали зберегти їм життя, але капітан твердо відповів, що він не може це вирішувати. Вони є