Ана-Марія Еріш - Королівська кров, Ана-Марія Еріш

Ненавиджу канікули. Хоча це і вперше, коли я їду з Академії, та все ж хотілося повернутися назад. От справді. Повертатись в родинний палац Драгомірів, де вже давно немає родинного тепла. Ні, Джейкоб та Зоріна виховали мене, і я справді любив їх. Та тепер все змінилося.

З тих пір, як ми дізнались правду про Дарсану, король та королева забули про спокій. Як і я. Як би ми всі не намагалися, та повернутися до звичного ритму життя не могли. І хоч це й було таким важким ударом для всіх нас, ми намагались далі триматися. Проте нічого не допомагало.

В голові крутились думки про те, як я можу знайти свою сестру. І тут це зробити неможливо. Тому скоріш би вже повернутися в Академію. Там в мене більше можливостей досягти своєї мети. Артефакт показав, що Дарсани немає в цьому королівстві. Ну так, лишилось ще тридцять п'ять світів.

Тепер мені набагато легше. Я її шукатиму всього лише років сто. Хоча я вампір, для мене це не проблема. З часом, з роками я можу витримати ці пошуки. Виглядає, що на шляху до мети, я ще не раз побачу ці пусті дні.

І, нарешті, пролетіло два тижні. Два тижні, за які я абсолютно не зробив нічого корисного. І майже всі ці дні я провів або у бібліотеці, або у тренувальній залі. Хоча я і принц, та все ж потрібно дбати про власну безпеку. І мені пощастило, що в мене був найкращий вчитель - один з найвправніших воїнів в усіх тридцяти п'яти світах.

Моя тітка Зоріна вчилась в Академії Непростих. Цікава особливість королеви Валорії. І вона допомагала мені вивчати прийоми, аби я не відставав від інших студентів. Принц має мати добру підготовку. Та, сподіваюсь, що королем я таки не стану. Я не хотів би нести цей тягар. Він був занадто важким для мене. І хоч я й любив свою родину, ці обов'язки часто перетворювались на тягар.

- Щось заслабо ти б'єш, як на хлопця, - сміялася тітка, ловлячи мій удар. - Боїшся зіпсувати свій манікюр? Якщо так, то я можу і полегше.

- Ну, не я пів життя тренувався, - парирував я. - Та й бити жінок якось не дуже правильно.

- То ти в нас ніжне створіння? Таке миле та пухнасте, яке всіх закликає до миру? - розсміялась Зоріна, наносячи удар, що змусив мене відступити. - То може в мене таки племінниця? І нам шукати тобі нареченого? А в мене ж є пару цікавих варіантів.

- Ха-ха, дуже смішно, - я відбив її удар. - Бачу, сьогодні ти маєш хороший настрій.

Я намагався триматися, але в цих тренуваннях було щось більше, ніж просто боротьба. Відчував, як моє тіло реагує на кожен рух, і в той самий час бачив, що навіть серед родини є речі, які мене змушують сумніватися у своїх власних силах. Моя тітка Зоріна була для мене більшою, ніж просто вчитель. Вона стала моїм наставником і моєю підтримкою.

- Готовий їхати в Академію? - врешті поцікавилася вона, коли ми зробили паузу. - Речі зібрав? Чи ти вирішив все залишити на останню мить?

- Так, ще вчора все підготував, - сказав я, почувши її питання, але в той самий момент раптом згадав про щось важливе. - Ще домовину забув прихопити. Але не думаю, що мій провідник буде задоволений.

- А як Грегорі зрадіє такій новині. Це ж чудова перспектива - спати поряд із мертвяком, який ще й кров п'є, - тітка посміхнулась. - І крем від сонця не забудь. А то ще згориш на сонці. Кому ми тоді трон передамо? Так і доведеться правити.

Я розсміявся, але це було більше за звичкою. Насправді, я знав, що це був її спосіб проявити турботу. Вона переживала за мене більше, ніж я сам. І саме тому я завжди цінував її компанію. Вона стала моєю другою матір'ю після того, як моя рідна мати зникла. Моя любов до цієї родини не мала меж.

- Я, певно, таки лишу його тобі, - посміхнувся я. - Тим паче він двомісний. Вам з Джейком якраз підходить.

Ми завершили тренування, і я відчував, як моє серце поступово ставало важким від думок про те, що чекає мене попереду. Ось-ось прибуде провідник, і я вирушу в Академію. Я буду шукати Дарсану. Однак з кожним днем надія ставала все примарнішою. Я так сподівався, що Амелія може виявитися моєю сестрою. Та це не так. А значить, мої пошуки продовжуються далі...