Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

І що…

…йому до цього?

Йому це важливо. Бо вони, люди, саме вони зворушили Чіпку. Це вони дали насліднику гетьмана його «Я» – той був готовий підкорятися страшному батьку, бо… а що? Особисті негаразди? Чіпка переживе, не вперше. А ось саме біль народу, саме цей жахливий тиск на його серце, що ховалося за жовто-блакитним вбранням, саме це допомогло йому побороти страх перед диктатором. І зараз парубок вільний, за що має віддячити народу. Допомогти їм отримати їхні «Я».

Принаймні, спробувати.

Сьогодні Назар обійняв Чіпку на очах гетьмана – його старий друг вирішив, що або пан, або пропав. То що заважає молодому козаку бути таким же сміливим та рішучим?

Чіпка подивився на Орлика. На цього вкраїнця, що не перестав боротися навіть у літньому віці.

Тепло усміхнувся. Спитав у нього:

– Це ви привели сюди містян?

– Ха, я теж, – він весело хмикнув. – Але тут всі відзначилися.

– Зрозуміло… я спробую саме що перемогти гетьмана.

– Що? – січовик здивовано подивився на гетьманця. – Ви все ж таки зможете вбити гетьмана?

– Вбити? Ні, – Чіпка похитав головою. – Я не вбивця. Але я переможу його.

– Пане Чіпку, – старий козак понизив голос, його руки нервово зчепилися, а погляд обережно пронизав парубочу душу крізь його ж очі, – я розумію, що він ваш батько, але, якщо ви вб’єте його, це врятує безліч життів.

– Ця людина мій батько? Яка різниця, – Чіпка фиркнув. Похитав головою. Потім сказав серйозніше: – Я не збираюся вбивати людей. А, те, – він перервав піднятою рукою спробу перервати себе, – те, що це врятує безліч життів – це важливо для мене, правда. Неймовірно важливо! Але ж я всього-на-всього один вісімнадцятирічний хлопець. А цих життів мільйони. І у них є демократичні можливості впливати на своє життя, – парубок дивився у вічі вкраїнцю, зробивши паузу, та натякаючи на важливість моїх слів.

А потім він опустив погляд на груди літньої людини, і сказав трішки іншим тоном:

– Я відрубаю своєму батькові його лапки, бо він використовує їх для поганих цілей, – він хмикнув… із сумом. – Так, батьку його долоні наші мольфари приростять, але ж це займе певний час: місяць, два. У мого народу теж буде можливість показати себе. А взагалі, – його тон знов змінився: голос зазвучав ледь чутно: – Нібито те, що я зможу перемогти мого батька – це вирішена справа. Пане Пилипе, – Чіпка подивився у вічі герою визвольної війни, – мольфар не може регенерувати кінцівки людям, або прирощувати відрубані після тривалого часу, але химернику зможе… ви пам’ятаєте про обіцяні послуги мольфара?

Орлик довго та напружено мовчав, переварюючи почуті слова. Та зрештою напруга покинула тіло старого козака, він зітхнув, і кивнув.

– Ваша правда, пане Чіпку. І про мольфара я пам’ятаю. Але ж, – січовик сполошився, – якщо гетьман переможе, він не віддасть вас. Він буде тримати вас десь…

– Панове, – гучно сказав розпорядник виправи, – усіх зайвих прошу покинути майданчик для виправи.

– Я розумію, – спокійно відповів парубок, все також дивлячись в очі герою визвольної війни.

Орлик побачив щось у його очах, кивнув, та повільно пішов убік.

На ділянці в десяток метрів залишилося тільки дві людини.

Єрмак дивився на Чіпку.

Парубок стояв у своєму святковому наряді, але без жупана. Тільки чоботи, та жовті сорочка зі штанами, густо розшиті блакитними візерунками. Ну й шабля. Ось така в них зустріч.

– Не міг знайти одяг простіше? – несподівано для самого себе спитав гетьман у свого сина.

– Ем, – Чіпка нахилив голову та оглянув той свій одяг. – Якщо чесно, я хотів спалити це. Або продати та зробити якусь благодійність. Але… дуже сподобався наряд. Він вельми файний. Вирішив продати його після бою з тобою. Ти ж його не подряпаєш? – парубок перевів погляд на гетьмана. – Наскільки я пам’ятаю, раніше тобі подобалося відрубати голови?

– Як мило, – Єрмак не оцінив варіантів для вбрання, що обійшлося йому вельми та вельми дорого. – Добре. Якщо це твоє останнє прохання, то я згоден. Ти ж написав заповіт? Особисто я займатися продажем не буду.

– Так, написав, – парубок по-доброму усміхнувся.

Гетьман ошкірився на ці слова, та й на поведінку сина загалом. І підняв шаблю. Чіпка також підняв.

Побачивши такий настрій, розпорядник квапливо сказав:

– Спочатку треба визначитися, чи не хочете ви дійти згоди миром? Чи обов’язкова виправа?

– Обов’язкова, – сказали Вишневецькі одночасно.