Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Вона тепло глянула на нього.

— Ти завжди дбаєш про мене.

Він сів поруч і взяв її руку.

— Бо ти — моя.

Вона стиснула його пальці.

— Як ти сам?

— Без тебе квартира здається порожньою.

— Ще кілька днів, і я буду вдома, — пообіцяла вона.

— Я рахую години.

Вона торкнулася його щоки й тихо сказала:

— Назаре… я так рада, що ця дитина буде рости з тобою.

Він схилив голову до її руки.

— А я радий, що вона буде рости з тобою.

Вони просто дивилися одне на одного, і Назар зрозумів: навіть у лікарняній палаті, навіть серед усіх тривог — він щасливий.

Бо вона була поруч. І буде поруч завжди.

Після лікарні Назар одразу вирушив до центру, де працювала Софія.

Йому потрібно було перевірити генератор, світло й забрати деякі її речі. Але ще більше — він хотів поговорити з Олею про Софіїн графік.

Коли він зайшов у будівлю, його одразу зустріла Оля.

— О, Назаре! Щось сталося?

— Нічого нового. Просто хочу перевірити генератор і забрати речі Софії.

Оля помітно повеселішала.

— Ну, генератор працює стабільно. А от з речами Софії… Я вже зібрала, бо знала, що ти прийдеш.

Вона передала йому сумку, а потім серйозно додала:

— Назаре, як вона?

— Вже краще. Але потрібен повний спокій.

Оля кивнула.

— Ми всі переживаємо за неї.

— Саме тому я тут, — сказав Назар.

Оля здивовано нахилила голову.

— Що маєш на увазі?

Назар схрестив руки на грудях.

— Я хочу поговорити про її графік.

— Так, я розумію…

— Вона більше не може працювати в такому темпі. Жодних стресів, жодних перевантажень.

Оля задумливо кивнула.

— Я теж про це думала. Ми можемо перевести її на легший графік, без складних випадків.

— Це обов’язково.

— Але, Назаре… чи вона погодиться?

Назар усміхнувся.

— Якщо не погодиться — я сам її переконаю.

Оля засміялася.

— Ну, якщо хтось і зможе, то це ти.

Він узяв сумку й попрямував до виходу.

Тепер Софія могла не хвилюватися.

Він подбає про все.

Назар вийшов із центру, тримаючи в руках сумку Софії.

Все, що їй могло знадобитися, було тут. Але головне — він домовився з Олею про зміну графіка.

Тепер залишилося найскладніше — переконати Софію, що їй справді потрібно менше працювати.

Він сів у машину й набрав її номер.

— Привіт, кохана.

— Назаре, ти вже їдеш?

— Так, тільки що забрав твої речі.

— Дякую. Як там усе?

— Світло є, генератор працює, а ще я поговорив із Олею.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Про що саме? — нарешті запитала Софія.

— Про твою роботу.

— Назаре…

— Софіє, жодних перевантажень. Ми це вже обговорювали.

— Але я не можу просто сидіти вдома!

— Я й не кажу, що ти маєш сидіти вдома. Але твій графік буде легшим. Без важких випадків, без стресу.

— І ти вже все вирішив?

— Так.

Вона важко видихнула.

— І ти не збираєшся слухати мої аргументи?

— Я тебе дуже люблю, але в цьому питанні — ні.

Софія мовчала кілька секунд, потім тихо сказала:

— Ти страшенно впертий.

— А ти страшенно важлива для мене.

Вона ледь чутно засміялася.

— Ну добре, Назаре. Раз ти вже все вирішив…

— Так буде краще.

— Сподіваюся.

— А тепер відпочивай. Я скоро буду.

— Чекаю.

Він поклав телефон і рушив у дорогу.

Йому було байдуже, що вона може трохи сердитися.

Бо найголовніше зараз — її спокій.

****

Минуло кілька днів, і нарешті лікарі дозволили Софії покинути лікарню.

Назар приїхав за нею з самого ранку, не бажаючи змушувати її чекати ні хвилини зайвого часу.

Коли він зайшов у палату, вона вже була вдягнена й сиділа на ліжку, гортаючи телефон.

Побачивши його, усміхнулася.

— Привіт, рятівнику.

Він усміхнувся у відповідь.

— Готова додому?

Вона глибоко вдихнула.

— Навіть не уявляєш, як.

Назар узяв її сумку, кинув погляд на лікаря, що саме заходив у палату.

— Все гаразд?

Лікар кивнув.

— Так, Софія може йти. Але пам’ятайте, що їй потрібно багато відпочинку. Стреси, перевантаження — це під забороною.

— Я подбаю про це, — твердо сказав Назар.

Лікар ще раз кивнув, а Софія тільки закотила очі.

— У мене таке враження, що тепер у мене не чоловік, а наглядач.

Назар схрестив руки на грудях.

— Ну, якщо цей «наглядач» змушує тебе дбати про себе, тоді так і буде.

Вона засміялася, підвелася й обережно взяла його за руку.

— Добре, Назаре. Веди мене додому.

Він нахилився й тихо прошепотів:

— З радістю, кохана.

Бо нарешті вона знову була поруч. І це було найважливіше.