Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

випадково зустрів на вулиці, — сказав він. — Якщо чесно, я намагався забути все, що трапилося. Приходив репортер і розпитував мене про все кілька місяців тому.

— Так, знаю, я теж із ним розмовляв.

Я розповів йому історію Френка Споела, користуючись записами, зробленими у блокноті, який використовував для впорядкування всієї інформації, що в мене була, як у старі часи. Він уважно мене вислухав, не перебиваючи, час від часу сьорбаючи каву та запалюючи цигарки одна за одною.

Коли я закінчив, він не зробив жодного зауваження, лише запитав, чи я хочу ще кави. Попільничка була переповнена недопалками, які заледве не випадали на стіл із червоного дерева.

— Тепер ви розумієте, чому я хотів поговорити? — запитав я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ніхто нічого не питав мене про це впродовж майже тридцяти років, а тепер, здається, всім цікаво. Я не розумію, ясно? Розмова про те, що трапилося тоді, не приносить мені ніякого задоволення. Професор був єдиним моїм приятелем.

— Дереку, ви пам’ятаєте, що говорили у своїх свідченнях у той час? І що недавно розповіли репортеру?

— Звичайно.

— Те, що ви сказали, не збігається з тим, що сказав мені Споел. Він стверджує, нібито у вечір злочину він переховувався на задньому дворі. Ви стверджуєте, що теж ховалися там у той самий час, о дев’ятій вечора. Як ви могли розминутися? Ви казали, що професор там був із Лорою Бейнз і Річардом Флінном, який почав сваритися з Вайдером; тоді ви сказали, що Лора пішла, хоча пізніше ви бачили її машину, припарковану поблизу. Але Споел нічого не говорив про Лору Бейнз. Він стверджує, що професор був із Річардом Флінном і що не помітив між ними суперечки.

Я записав у блокноті всі розбіжності між двома версіями, пункт за пунктом.

— І що? — сказав він, хоча й не здавався хоч трохи зацікавленим. — Може, хлопець забув, що трапилося в той час, або обманює вас. Чому маєте вірити йому, а не мені? І взагалі, що ви хочете від мене?

— Нескладно відгадати, — відповів я. — Хтось із вас не говорить правди, і тепер я схильний думати, що це ви. Мене цікавить, чому ви збрехали мені.

Він посміхнувся, але без жодного сліду здивування.

— Можливо, я не обманюю, а просто недобре пам’ятаю ту ніч. Я старий, і це нормально забувати, коли старієш.

— Я не говорю тільки про те, що ви сказали Келлеру кілька місяців тому, але також і про те, що ви розповіли поліції одразу після вбивства, — уточнив я. — Два звіти практично ідентичні. І ви сказали Келлеру, що у Вайдера та Лори був роман, пам’ятаєте?

— Можливо, і так. Як мені знати, що не було?

— Ви — єдина людина, яка тоді стверджувала: Лора Бейнз і професор — коханці. І закоханість Флінна дала слідчим підстави вважати, що він убив Вайдера в пориві ревнощів, — можливий мотив.

— Я завжди думав, що вони були коханцями. І я все ще вірю в те, що Річард лише вдав, нібито йде тієї ночі, а тоді повернувся й убив професора. Якщо ви нічого не зуміли довести, тоді це ваша проблема, зрозуміло? А щодо їхніх стосунків, можливо, ви не запитали потрібних людей.

— Ви не ховалися за будинком тієї ночі, правда, Дереку? Чому ви намагалися звинуватити Флінна?

Він розгнівався.

— Я нікого не намагався звинуватити, чоловіче. Усе було так, як я сказав. Я був там і бачив їх утрьох у вітальні.

— Отже, ви кажете, що стояли на снігу впродовж майже двох годин? Як ви були одягнені?

— Звідки в біса мені це знати? Не пам’ятаю.

— Як так могло статися, що ви не бачили Споела, а він не бачив вас?

— Може, він обманює і його там не було або, можливо, був у інший час. Чому я повинен цим перейматися?

— Чому ви стверджуєте, що Лора Бейнз була там?

— Тому що я її бачив і її машина була припаркована поблизу. Ви мене постійно запитуєте одне й те саме, наче папуга.

Він рвучко піднявся.

— Вибачте, але я обіцяв клієнтові завершити ремонт машини до вечора. Вона в гаражі. Мені потрібно йти. Мені не до розмов із вами, не ображайтеся, але мені не подобається ваш тон. Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю.

— Що ви сказали?

— «Янкіс» проти «Балтімор Оріолс»: я був там, коли диктор сказав це, після того як приймаючий — Турман Лі Мансон — загинув у тій авіакатастрофі. Тепер, до вашого відома, я не збираюся розмовляти ні з ким про Вайдера, якщо в цієї людини немає ордера. Я вас проведу.

Я пішов, почуваючись кепсько, наче дитина, яка грає в детектива та яку щойно викинули з будинку одного «підозрюваного». Колись я був копом, але ті часи давно минули. Тепер я лише старий чоловік, який бозна-що робить, без бронежилета чи пістолета на поясі. Я сів у машину й кинув записник на спіралі в бардачок.

Коли я повернув на Веллей-роуд, двірники ледве могли впоратися зі зливою. Мене непокоїло питання, куди вся ця історія мала мене привести. Я майже був упевнений, що Дерек обманює і що він також обманював у свідченнях, які дав одразу після вбивства, але я не міг нічого зробити. Метт сказав мені, що адвокат Споела намагався знову відкрити справу, але марно.

Упродовж наступних декількох днів я працював над ремонтом даху свого будинку, фарбував вітальню й одночасно розмірковував над справою.

Тієї суботи я прибрав задній двір, а в неділю перетнув річку і відвідав колишнього колегу в місті, Джима Фостера, який пережив серцевий напад і якого виписали з лікарні кількома тижнями раніше. Була чудова днина, тому ми пішли на прогулянку, а потім зайшли пообідати до ресторану біля Лафайєт-стрит. Джим розповів мені все про ефективну дієту, якої дотримувався. Я запитав, чи він щось пам’ятає про справу Джозефа Вайдера, і Джим був трохи вражений, бо це ім’я йому нічого не нагадувало.

— Він був тим професором у Принстоні, якого вбили у власному будинку в грудні 1987 року. Ув’язнений смертник у Потосі стверджує, що то він його вбив. Хлопця звати Френк Споел, і на той час йому було лише двадцять два. Я працював із тією справою тоді.

— Мені таки ніколи не подобалося ім’я Френк, — сказав він, дивлячись на італійські ковбаски на моїй тарілці. — Дитиною я читав «Віднесені вітром», і там був герой Френк, у якого смерділо з рота. Не знаю, чому така деталь засіла в мою голову, але я завжди це згадую, коли чую