А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

— Докторко Фокс, — його голос глибокий, як рів. — Це детектив Литтл. Ми бачилися у п’ятницю, якщо пам’ятаєте.

Я вагаюся, тоді сідаю за стіл. Відставляю келих подалі.

— Так, я пам’ятаю.

— Гаразд-гаразд, — звучать нотки задоволення; я уявляю, як він відкидається в кріслі, заклавши одну руку за голову. — Як наша шановна докторка?

— Добре, дякую.

— Я думав, що ми з вами швидше почуємось.

Я мовчу.

— Дістав ваш номер у Монінґсайді й захотів перевірити. У вас усе в порядку?

Я ж вже сказала, що так.

— Добре, дякую.

— Гаразд-гаразд. Як сім’я?

— Добре. Все добре.

— Гаразд-гаразд. — До чого він веде?

А тоді його голос перемикається на іншу передачу.

— Тут ось у чому справа: сьогодні нам телефонувала ваша сусідка.

Звісно. Сука. Що ж, вона попереджала. Послідовна сука. Я простягаю руку за склянкою з вином.

— Вона каже, що ви її переслідували до кав’ярні у вашому кварталі. — Він чекає на мою відповідь. Я мовчу. — Отже, я собі думаю, що ви вибрали цей день не для того, щоб вийти за чашкою флет-вайта[235]. Можу припустити, ви не випадково з нею зіштовхнулися.

Мимоволі я відчуваю, що ледь не посміхаюсь.

— Знаю, у вас непрості часи. У вас був не найкращий тиждень. — Ловлю себе на тому, що киваю. З ним дуже важко не погоджуватись. Міг би стати непоганим психотерапевтом. — Але такі речі нікому не допоможуть, тим більше вам.

Він так і не назвав її імені. Та й чи назве взагалі?

— Те, що ви сказали у п’ятницю, дуже засмутило деяких людей. Тільки між нами. Місіс Расселл, — а ось і воно, — здається, уся на нервах.

Ще б пак, на нервах, — думаю я. Вона видає себе за мертву жінку.

— І я не думаю, що її сина це також дуже тішить.

Я розкриваю рот.

— Я розмовляла…

— Тому я… — Він зупиняється. — Що ви сказали?

Я стуляю губи.

— Нічого.

— Точно?

— Так.

Він схропнув на вдиху.

— Я хотів попросити вас просто розслабитися на деякий час. Приємно чути, що ви вже виходите назовні. — Це він так кепкує?

— Як ваш кіт? Такий же гоноровий?

Я не відповідаю. Він цього, здається, не помічає.

— А ваш орендар?

Я закушую губу. Внизу драбина блокує його двері; у підвалі я бачила сережку мертвої жінки в Девіда на тумбочці.

— Детективе! — Я сильніше стискаю телефон. Мені потрібно ще раз це почути. — Ви справді мені не вірите?

Довга тиша, потім він зітхає, глибоко та шумно.

— Вибачте, докторко Фокс. Думаю, що ви вірите в те, що бачили. А я просто… ні.

Іншого я й не очікувала. Добре. Все добре.

— Знаєте, якщо вам у будь-який час захочеться поговорити, в нас є фахові консультанти, які можуть вам допомогти. Чи просто вислухати.

— Дякую, детективе, — холодно відповідаю я.

Ще трохи тиші.

— Просто… Просто розслабтеся, добре? Я передам місіс Расселл, що ми з вами поспілкувалися.

Я здригаюсь. І вішаю слухавку до того, як це робить він.

65

Сьорбаю своє вино, крадуся в коридор. Хочу забути про Литтла. Хочу забути про Расселлів.

«Агора». Перевірю повідомлення. Я спускаюся вниз, ставлю келих на кухонну раковину. Дорогою до вітальні вводжу пароль на екрані телефону.

Пароль невірний.

Зморщую брови. Незграбні пальці. Ще раз дзьобаю по екрану.

Пароль невірний.

— Що? — питаю я. Вітальню заливає присмеркова темрява; я тягнуся до торшера і вмикаю його. Ще раз, уважніше, погляд на руках: 0-2-1-4.

Пароль невірний.

Телефон смикається. Він замкнувся від мене. Я не розумію.

Коли я востаннє набирала свій пароль? Мені він не знадобився, щоб щойно відповісти на дзвінок Литтла. Перед тим для дзвінка у Бостон я використала «Скайп». Мій розум затуманило.

Роздратована, марширую до кабінету, до комп’ютера. Електронна пошта, звичайно, має бути доступна? Набираю пароль комп’ютера, заходжу на домашню сторінку «Джімейл». Моє ім’я користувачки вже завантажене в адресному рядку. Повільно набираю пароль.

Так — я увійшла. Процес відновлення доступу досить простий; за шістдесят секунд пароль-заміна теленькає у папці із вхідними листами. Я вводжу його на екрані телефона, міняю назад на 0214.

Але все одно, якого біса? Можливо, закінчився термін придатності пароля… Таке буває? Я змінила його? Чи то в мене просто пальці трусились? Я кусаю ніготь. Моя пам’ять вже не та, що була раніше. Як і моя моторика. Дивлюся на келих із вином.

Порція повідомлень чекає на мене у папці отриманих, прохання від якогось нігерійського принца, повідомлення-нагадування від команди «Агори». Я десь годину відповідаю на все. Мітці з Манчестера нещодавно змінила ліки проти тривоги. «Кала88» заручилась. А «Бабуня Ліззі», здається, у супроводі своїх синів змогла зробити кілька кроків у зовнішній світ, сьогодні вдень. Я також, думаю я.

По шостій, і несподіваною лавиною на мене навалюється втома, ховаючи мене під собою. Звалююся вперед, ніби вибита подушка, спираюся лобом на стіл. Мені треба поспати. Сьогодні вип’ю подвійну дозу темазепаму. А завтра зможу опрацювати слова Ітана.

Один з моїх не за віком дорослих пацієнтів починав кожен наш сеанс зі слів: «Це, мабуть, дуже дивно, але…», — а тоді продовжував описом подій, що були цілком звичайними. Але я себе саме так зараз і почуваю. Це, мабуть, дуже дивно. Це, мабуть, дуже дивно, але те, що якусь мить тому здавалося терміновим — що здавалося терміновим від четверга — зіщулилося, знітилося, ніби полум’я на морозі. Джейн. Ітан. Та жінка. Навіть Алістер.

Маю вичадітись. Виноградно вивонятись, — лунає в голові жартик Еда. Ха-ха.

Завтра я з ними також поговорю. Завтра. З Едом. З Лівві.

Понеділок, 8 листопада

66

— Еде.

А потім, за мить — чи, можливо, за годину:

— Лівві.

Мій голос перетворився на хмарку повітря. Я бачила його, невеликого духа, що проплив перед обличчям, примарно-білий у морозяному повітрі.

Десь неподалік — попискування, знову й знову, невпинно — єдиним тоном, ніби поклик божевільної пташки.

А потім усе припинилось.

Зір плив уповільненою течією червоних хвиль. Голова пульсувала. Ребра боліли. Здавалося, я зламала спину. Горло наче щось обпалило.

Збоку в обличчя вдулась прим’ята подушка безпеки. Панель приладів сяяла багряним. Лобове скло прогнулося на мене, потріскане та обвисле.

Я скривилась. Якісь процеси поза моїми очними яблуками продовжували перезапускатись, ніби якийсь системний збій, гудіння у машині.

Я дихала, задихаючись. Чула свої хрипи болю. Повернула голову, відчуваючи, як моя маківка крутнулася по стелі. Це було небуденно, хіба ні? А ще — як слина набігає мені на