Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

в багатьох, зіпсовано начиння і зброю. Велике лихо спіткало нас, білі люди! Ви не схотіли відвернути його. Ваша оселя чомусь ціла, а моя розвалилася.

— Тому що ви дуже погано будуєте свої оселі! — сказав Горюнов сердито. — Ось тепер збудуйте їх міцнішими, і вони не будуть валитися й давити людей.

— Багато поколінь жили в наших оселях, і ніколи не було, щоб вони падали! — заперечив вождь. — Ні, коли прийшло лихо, ніщо не допоможе, — ми не чаклуни.

Він хотів додати «як ви», але втримався. Мандрівники, зрештою, цілком зрозуміли його.

У цей час воїни, які заспокоїлися, нарешті розкидали навіс землянки, який завалився першим, і витягли стару Мату; вона, звичайно, була мертвою. Її донька й дві інші жінки розклали окреме багаття осторонь, поклали її біля нього й почали оплакування за ритуалом, який прославляв її прижиттєві чесноти. Решта продовжувала спокійно дрімати біля багаття. За наказом Амнундака, барабан розніс по стійбищах звістку про зруйнування землянки вождя й смерть однієї жінки.

Наближався світанок, і в мандрівників очі почали злипатися. Землетрус, очевидно, скінчився, і слабкі удари відчувалися все рідше й рідше. Землянка витримала випробування, і до неї можна було повернутися. За білими людьми пішли Аннуїр і Раку, решта не рушили з місця, а Аннуен ще раніше приєдналася до плакальниць. Горюнов і Костяков залишилися без дружин.

Після тривожної ночі всі прокинулися пізно; через щілини дверей пробивалися вже сонячні промені. Яскраво палав вогонь, і три жінки, які втекли, наче нічого не сталося, поралися зі сніданком. Під час останнього в них відбулася розмова з чоловіками. Вони зізналися, що, коли земля почала так сильно трястися, вони злякались і подумали, що от-от земля трісне й білі люди потягнуть їх до підземного царства. Тому вони перейшли до своїх. Це було по-дурному, але правдоподібно, і Горюнов був змушений, уже вкотре, пояснювати жінкам, що білі люди не чаклуни й не підземні духи. Але по обличчях трьох утікачок було видно, що вони не ймуть віри його словам.

Вони доповіли також, що рано-вранці приходив шаман провідати Амнундака й розповів, що на шляху до його землянки тріснула земля й що він ледь перестрибнув через тріщину. Його оселя не зруйнувалася — добрі духи охороняли свого служителя. Ця звістка змусила мандрівників узятися за огляд місцевості; усі воїни були зайняті розкопуванням і відновленням землянки, і можна було обійтися без надокучливого конвою, особливо неприємного тепер, після нічної події. Захопивши рушниці й лишивши Горохова коло землянки про людське око, інші троє вирушили перш за все стежкою до оселі шамана й скоро натрапили на тріщину, яка простяглася зі сходу на захід і досягала майже двох метрів у ширину; на дні її видно було осілу землю з кущами й цілими деревами; подекуди, де тріщина проходила під товстим деревом, останнє було розірване від коренів на кілька метрів угору, й одна його половина стояла на однім боці тріщини, друга — на другому, а вище обидві половини з’єднувалися, і дерево уподібнилося людині, яка стояла, розставивши ноги над ровом. Подекуди поблизу тріщини ґрунт було вкрито викинутим із нього мокрим чорним піском.

Звідси повернули на південний захід до священного озера, щоб оглянути його без свідків. Дорогою туди побачили кілька тріщин різної ширини; через одні можна було переступити, через інші доводилося стрибати з розбігу. Одні були неглибокими, в інших не було видно дна, але вглиб вони поступово звужувалися; кинули камені і виявили, що на глибині кількох метрів у тріщині стоїть вода. Розсип біля підніжжя окраїнного урвища улоговини було усіяно великими й дрібними уламками, котрі звалилися вночі; в одному місці побачили барана, якого, очевидно, було скинуто поштовхом із великої висоти так, що він убився. Його, звичайно, підібрали — він мав виправдати перед вождем їхню екскурсію без конвою.

Підійшовши до берега священного озера, мандрівники зупинилися здивовані — озеро зникло. Замість нього видно було велику западину на зразок дуже пласкої й неправильної вирви, усипану великими й дрібними уламками чорної лави, вкритими якимось слизом; під уламками подекуди дзюркотіла вода прито-ків озера, які, мабуть, дуже скоротилися. Обережно перебираючись по слизьких плитах, дослідники дісталися жерла, що знаходилося неподалік від підніжжя урвища; воно було два-три метри в діаметрі й круто йшло навскіс під урвище; вода з-під брил швидко стікала в нього невеликим струмком.

— Ну що ви скажете з цього приводу? — запитав Костяков, коли всі троє зупинилися на краю чорного жерла, що зяяло і йшло в таємничу глибину.

— Я гадаю, — сказав Ордин, — що землетрус знищив ту перешкоду в підземному каналі, наприклад, якийсь колінчастий вигин, який дозволяв воді озера стікати тільки періодично, із накопиченням.

— А чи не є зменшення притоку в озеро головною причиною його зникнення? — запитав Горюнов. — Пригадайте, що сюди має стікати вода всієї улоговини, і минулого разу ми бачили цілу річку, яка виходила з лісу й ховалася під розсипом. А тепер у жерло вливається невеликий струмок.

— Мабуть, тріщини, які утворилися в ґрунті улоговини, перехоплюють воду струмків, що раніше потрапляла сюди, — відповів Ордин.

— Якщо ці тріщини не бездонні, вони наповняться водою, і потім можуть поновитися струмки, а отже, й озеро? — запитав Горюнов.

— Можливо, так.

— Це було б бажано, і чим швидше, тим краще, бо якщо онкілони дізнаються, що їхнє священне озеро зникло, вони будуть перелякані ще більше й припишуть це зникнення білим чаклунам.

— Ми їм, звичайно, не розповімо!

— Але дивіться, не обмовтеся жінкам, де ми були.

— Авжеж! Навіть Горохову нічого не скажемо. Ходили на полювання, добули барана, бачили тріщину — та й годі.

Від озера вирушили назад і йшли деякий час уздовж окраїни узліссям. В одному місці велика купа білих брил і уламків, яка лежала біля підніжжя урвища, привернула до себе увагу. Коли підійшли до неї, виявилося, що все це — лід, що звалився від поштовхів із вершини урвища; це свідчило, що нагорі подекуди є хоч невеликі льодовики. Але більш цікавим і важливим було відкриття тріщини біля самого підніжжя стіни; вона тяглася в обидва боки, скільки ставало ока, то звужуючись, то розширюючись, і в ній на глибині п’яти-шести метрів стояла вода.

На подальшому шляху вздовж краю підходили до урвища ще разів зо три й усюди знаходили тріщину біля його підніжжя; певно, протягом кілометрів десяти, якщо не більше, дно улоговини відділилося від її західної окраїнної стіни.

Додому повернулися тільки після полудня, і на стійбищі вже помітили їхню відсутність. Але вигляд гірського барана заспокоїв підозрілість онкілонів,