Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Мирон. Ідея була доволі проста. Агент виманює одного з охоронців потенційної жертви, який мав би Танову комплектацію та здалеку був би схожим на нього. Після Тан одягає його форму й слідує з агентом до автівки командира сепаратистського батальйону. Далі він встановлює вибухівку на авто і йде геть. Все мало закінчитися за півгодини.

Тан одягнув форму вбитого, відкрив свій рюкзак, витяг невеличку пластинку вибухівки, приліпив її скотчем до зап’ястя, залишив рюкзак зі своїм одягом біля старої криниці, яка давно вже не знала, що таке вода, і сказав агенту:

– Я готовий.

Коли вони увійшли до центральної частини міста, Тан помітив скупчення військової техніки та розрізнені групи бойовиків. Ніхто на них не звертав уваги, адже ззовні вони були такими самими – дикими вбивцями, крадіями чужого спокою та щастя.

Потрібна йому машина стояла в тіні старих лип. То була «Тойота Ландкрузер» кольору мокрого асфальту, яку дуже полюбляв її власник – командир терористичного батальйону, відомий особливою жорстокістю на допитах українських полонених. За кермом автівки сидів водій. Поруч стояли двоє охоронців.

– Йдемо! – сказав йому агент, і вони попрямували до своєї цілі.

Привітавшись з охоронцями, агент почав неквапну бесіду. В очікуванні сигналу Тан стояв поруч, розглядаючи охоронців.

– Хто це з тобою? – недовірливо запитав один з охоронців.

– Брат Шакальчика. Що, не схожий?

– А я все думаю, де ж я вже бачив цю пику, – розслабився охоронець. Проте інший все ще споглядав на Тана зі скепсисом та насторогою.

– Таки вже й брат? – спитався він.

– Тобі що, паспорт показати? – голос Тана наповнювало роздратування.

– Покажи.

Тан дістав з кишені паспорт громадянина РФ і простягнув його охоронцю. Той узяв документ і прискіпливо почав вивчати.

– Діру не протри, – пожартував агент, висмикнув у нього з рук паспорт і віддав Тану.

– А де сам Шакальчик? – запитав охоронець.

– Відлежується. Після вчорашнього йому занадто зле. Тільки шефу не кажи. Таке його прохання.

– Казав я йому не змішувати горілку з пивом. Так ні. Усі ж розумні. Гаразд, хлопці. За півгодини виїжджаємо, – сказав охоронець і пішов до штабу, залишаючи Тана з агентом і ще одним охоронцем біля авта свого командира.

Агент вирішив діяти.

– Ти чув, що вчора сталося під Щастям? – спитався він охоронця.

– Чув, – відповів той, затягнувся сигаретою, випустив дим і сплюнув на землю. – Америкоси дають їм зброю. Росія такої не має.

– Це ще стане проблемою для нас.

– Знаю. Але наша справа маленька: стріляй та вбивай.

– Це точно, – сказав агент і додав. – Так хто з нас збігає по воду?

– Можливо він? – ткнув пальцем охоронець у Тана.

– Е ні, брате. Так буде нечесно. Усе має вирішити доля, – агент дістав з кишені монету й мовив:

– Орел – біжиш ти, решка – він. Стане на ребро – я, – і підкинув монету, яка вдарилася об землю й закотилася під авто.

– Ти навіть кидати не вмієш, – розсміявся охоронець.

Агент подивився на Тана й сказав:

– Чого стоїш? Лізь, діставай свою долю.

І Тан опустився на землю, заглянув під дно автівки, нишпорячи руками по землі, нібито у пошуках монети.

– Є, – сказав він, встаючи та струшуючи пил з колін.

– І що там? – спитався охоронець.

– Решка.

– Біжи, хлопче. Чого став? – сказав агент, і Тан почав віддалятися від сепаратистів неквапним кроком.

– Піду віділлю, – сказав агент і пішов слідом за Таном.

Вони звернули з вулиці і пішли у напрямку старого парку.

– Швидше, – казав агент, прискорюючи свій крок.

– Вже можна не поспішати, – відповідав на те Тан.

– Тобі можна, мені ні.

Зупинившись під деревами, вони закурили.

– Йди з нами. Навіщо тобі повертатися? – голос Тана був дружнім й щирим.

Агент подивився на нього й сказав:

– Тобі не зрозуміти. Не будемо про це. Прощавай! Можливо, ще колись зустрінемося.

– Неодмінно, – сказав Тан, потиснув його руку і пішов собі геть, чекаючи на сигнал від агента, аби натиснути кнопку вибухівки.

Ласка перебувала на позиції. Гвинтівка була американською – Barrett M107. Першу модель такої гвинтівки у 1982 році розробив колишній офіцер правоохоронних органів США Ронні Барретт, і з того часу вона вважалася найбільш далекобійною великокаліберною гвинтівкою.

Вона дивилася в оптичний приціл і розуміла, що матиме привілей тільки одного вистрілу.

«Не стріляй два рази. Якщо не влучила з першого, кидай зброю і відходьте», – казав їй Гарун, коли давав настанови з виконання завдання.

В повітрі жили спека та насторога. Сірий увесь час був поруч, контролюючи квадрат, де вони містились. Ціль була відома. Питання залишалося тільки в тому, чи вийде той покидьок зі свого штабу та чи поталанить Ласці поцілити у нього.

Сірий знав того нелюда, якого вони мали вбити. Вони перетнулися з ним один раз під Авдіївкою, пізніше того перекинули на Луганськ, а Сірий зі своїми хлопцями пішов на Піски. Підступний і жорстокий, він не мав права жити, тож Ласка повинна була позбавити його такого права.

На позиції вони перебували близько двох годин. У професії снайпера більшу частину часу займає вичікування, а не дія. Але в цьому чеканні та терпінні стрілка криється увесь його професіоналізм.

Ласка була гарним снайпером. За рік війни вона мала вже не одну вилазку, і більшість з них були успішними. Її цінували товариші і ненавиділи командири, які занурилися в корупцію й вели «бізнес» з ворогом. Вона не могла пробачати такого, адже не розуміла, як можна робити гроші на смерті та крові українських громадян.

Її знайшли випадково у Донецьку, куди вона втекла, аби самостійно вести свою війну. Їй кортіло вбити лідера ДНР, але вона схибила, влучивши у його охоронця. То ж Гарун та Мирон вирішили дати їй ще один шанс, аби цього разу вона вже не схибила.

Найбільших незручностей завдавала спека. Але вона терпіла, бо вірила у справедливість власної мети. Ласка знала, що коли не вона, то ніхто не зупинить того бандита, що сіяв смерть на землях її батьківщини. Тому, обливаючись потом, вона чекала на нього, аби пустити йому кулю між очі й отримати від цього справжнє, ні з чим не зрівнянне задоволення.

Мирон лежав у траві, чекаючи на Артема. Той пішов у розвідку та обіцяв повернутися десь за годину. Вже минуло сорок хвилин, і полковник молив Бога, аби все в них вийшло.

Після того, як генерал впав у кому, а шанси на одужання були мізерними та нагадували кепську примару,