Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

— Скажу, щоб надіслали. Залишатиметеся тут, поки вас не

покличуть. Пане лейтенанте, маєте що додати?

Лейтенант космопіхотинців зміряв їх поглядом.

— Я залишаю тут людей, щоб вони вас захищали. Але якщо ви

зчинятимете галас, їм це не сподобається. Прийнято?

— Прийнято, лейтенанте, — відповів Голден. — Не

переймайтеся, мої люди будуть найспокійнішими вашими

гостями.

Келлі кивнув із виразом, як здалося Голденові, щирої

вдячності. Він був професіоналом, що мусив виконувати

неприємну роботу. Голден йому співчував. Також Голден добре

знав, що може статись, якщо космопіхотинцеві щось не

сподобається.

Ґандерсон сказав:

— Пане ел-те, можете дорогою назад відвести до місця

призначення Голдена? Я ще залишуся і з’ясую деякі питання

з рештою.

Лейтенант Келлі кивнув і взяв Голдена над лікоть.

— Пройдіть, будь ласка, зі мною.

— Куди, лейтенанте?

— Лейтенант Лопес воліє поговорити з вами. Просив привести, щойно ви пристикуєтеся.

Шед перевів стурбований погляд із лейтенанта на Голдена

й назад. Наомі кивнула. « Ми ще побачимося», — сказав

подумки Голден. І навіть майже повірив собі.

Келлі швидкою ходою вів Голдена через корабель. Гвинтівку

він уже не тримав напоготові, а звісив із плеча. Або він вирішив, що Голден не завдаватиме клопоту — або що він без проблем

впорається з Голденом у разі чого.

— Чи можу я запитати, хто такий ваш лейтенант Лопес?

— Людина, яка воліє з вами поговорити.

Лейтенант Келлі зупинився перед простими сірими дверима, стукнув раз, а тоді завів Голдена у тісне приміщення зі столом та

двома незручними на вигляд стільцями. Темноволосий чоловік, який налаштовував відеокамеру, недбало махнув рукою в бік

стільця. Голден сів. Стілець виявився ще незручнішим, аніж

здався.

— Можете йти, Келлі, — сказав чоловік, який, судячи з усього, був лейтенантом Лопесом.

Келлі вийшов із приміщення й зачинив за собою двері.

Закінчивши з камерою, Лопес сів на вільний стілець навпроти

Голдена і простягнув руку для привітання. Голден її потиснув.

— Лейтенант Лопес. Келлі, певно, вам про це сказав. Служу

в розвідці фльоти — і Келлі, певно, про це вам не сказав. Моя

робота — не таємниця, але броньованих тренують зайвого не

казати.

Лопес поліз до кишені, видобув маленьку упаковку білих

льодяників і закинув один до рота. Голденові не запропонував.

Поки Лопес смоктав льодяник, його зіниці звузилися до

крихітних цяточок. Препарат для концентрації уваги. Так він

бачитиме кожен порух Голденових мімічних м’язів. Такому не

збрешеш під час допиту.

— Старший лейтенант Джеймс Р. Голден. Народився

у Монтані, — почав Лопес. Це не було запитанням.

— Так, пане, — все одно відповів Голден.

— Сім років на КФООН, останнє місце служби — есмінець

«Чжан Фей».

— Це я.

— Згідно з досьє вас викинули зі служби за напад на старшого

офіцера, — продовжував Лопес. — Серйозно, Голдене?

Начистили пику старому? Це аж надто типово.

— Ні. Не влучив по ньому. Зламав собі руку об перегородку.

— Як це сталося?

— Він рухався швидше, ніж я сподівався.

— А чому напали?

— Зганяв на ньому відразу до самого себе. Пощастило, що

постраждав той, хто мусив постраждати.

— Схоже, ви розмірковували про цей інцидент, — погляд

вузьких, як вістря голки, зіниць Лопеса не відпускав

Голденового обличчя. — Психотерапія?

— На «Кентербері» мав удосталь часу подумати.

Лопес, проігнорувавши натяк, продовжив:

— І чого дійшли у роздумах?

— Коаліція вже сотні років наступає на горло людям, які тут

живуть. Я не хотів бути чоботом.

— То ви прихильник ОПА? — вираз Лопеса не змінився ні на

йоту.

— Ні, я не перейшов на інший бік. Я вийшов із гри. Не

відмовився від громадянства. Я люблю Монтану. Але я тут, бо

люблю космос. Та місце мені знайдеться тільки на поясанській

іржавій бляшанці на кшталт «Кентербері».

Лопес уперше посміхнувся.

— А ви напрочуд чесна людина, пане Голдене.

— Так.

— Чому ж ви тоді стверджували,