Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

— Тільки не кажи, що ти зібралася в такому стані викликати його дух... — нервово видав смішок слідчий та підійшов ближче. Джері зрозумів, що пахне смаженим і відійшов до входу, стерегти місце злочину. — Ти що, безсмертна?

— Я зла. І я не збираюся чекати, поки цей псих ще когось вб'є. Мене жахливо злить, що я і на грам не розумію його мотивів та геть теоретично не догадуюсь, кого могла зацікавити моя кістлява напівдохла тушка! — гаркнула на емоціях, додаючи, — Крім тебе, звичайно. 

Лоріан підійшов ближче, і я помітила, як він зітхнув, розуміючи, що не зможе мене відговорити.

— Джері, сходи за кавою, — тихо сказав він, не дивлячись на перевертня. Двері тихо зачинилися, відрізаючи  нас від лишніх вух, і чоловік продовжив говорити. — Ти знаєш, що ритуал виснажить тебе ще більше?

— Знаю, — коротко відповіла я, не зводячи погляду з мертвого тіла. — Але потім може статися ще щось. Розвіяти дух багато розуму не треба, Лоріане. Це не так важко зробити. А враховуючи, що злочинець ходить серед нас, цілком вірогідно, що він зітре душу Велса, якщо ми залишимо тіло в морзі. 

— Гаразд, — здався він, сівши на стілець біля дверей. — Але після кави та тістечка. 

— Якого тістечка? — здивовано запитала, бо Джері йшов лише за кавою. 

— Я кинув кекс у кишеню зі своїх запасів, перед тим, як зайти до Санктуса. На випадок, якщо тобі стане погано, — знизав плечима чоловік і дістав з піджака апетитну випічку з родзинками та шоколадом, запаковану в поліетилен. Від спокусливої краси відразу ж потекли слинки і я сунулась ближче. — Як бачиш, не прогадав. Треба буде на шию замість амулету повісити вівсяне печиво з сухофруктами та корицею. 

— Певно це найромантичніше, що я колись чула у своєму житті. 

На лиці вперше за останні хвилини з'явилася квола посмішка. З одного боку мені було боляче від втрати. Попри злочини Велса, він був для мене кимось близьким по духу. Такою ж сиротою, як я. Таким же злим на весь світ, холодним та буркотливим. Заручником свого минулого. Свого світогляду. Свого бачення. І я не могла прийняти те, що він зник. А з іншого боку...я була щаслива, що навіть у такі важкі моменти зі мною поруч були люди, які переймалися тим чи я поїла. Які думали про моє здоров’я тоді, коли я сама забувала це робити.