Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

— Чорт…— я прогарчав це в губи Мелісі.

— Що робити? — вона ледь стримала свій сміх.

Я швидко допоміг їй одягнутися і посадив на дивані. Як-небудь поправив своє волосся та пішов до дверей.

— Зах-харе Вікторовичу, — Євген виглядав спантеличеним, — все нормально?

— Так. Чого питаєш? Вирішив перевдягнутися, забруднив сорочку… то що там?

— Перший бій закінчено…

— Ну і? Результат? Боже, та кажи ж вже! Я сказав прийти, якщо з Єгором щось станеться!

— Ну так, проте… Він переміг.

— Справді? — я щиро здивувався, — і як все пройшло?

— Чесно, це було вражаюче. Він був такий лютий… практично не дав шансу іншому. І вийшов переможцем практично неушкоджений.

— І скільки він заробив?

— Ну чесно, спочатку було не дуже. Але коли зрозуміли, що він починає перемагати… Там вийшла доволі пристойна сума. Одна з найбільших, що отримували наші бійці.

— Віддати йому все. До копійки. Я перевірю. Іди…— я повернув голову та глянув на Мелісу, — я зараз прийду.

— Все добре? — спитала дівчина.

— Так… Мій друг таки переміг. Я дарма хвилювався.

— О, ну це класно. Ти не привітаєш його?

— Звісно…пізніше. Думаю, сума зароблених грошей зараз зробить це краще за мене, — я прокрутив ключ в замку двічі, — бо зараз я не можу відірватися від однієї важливої справи.

— Справді? — Меліса хитро засміялась, — це щось дуже серйозне?

— Дуже спокусливе, — я сів на диван та різким рухом посадив її до себе на коліна.

— Здається, я памʼятаю, чим все закінчилось…— вона знову потягнулась до мого ременя і більше нам ніщо не заважало.

Меліса цілувала мене так сильно, деколи навіть кусала, щоб нас ніхто не чув. Бо її стогони та крики деколи надто голосно виривалися від задоволення. Я ніжно гладив її шкіру і заплющував очі від того, наскільки сильно мені було з нею добре. Коли все закінчилось, вона продовжувала сидіти на моїх колінах, а я продовжував насолоджуватись її запахом. Бретелька сукні ще декілька разів знову падала, наче дражнила. Він цього Меліса засміялась, а я поцілував її. Губи були пухкими, аж червоними від наших поцілунків. А її очі… Ці яскраві вогники темних очей були ще яскравішими та чарівнішими. Я б ще дуже довго отак сидів з нею та просто мовчав, але Меліса сказала, що їй вже треба йти. То ж я викликав одного зі своїх водіїв, щоб вона безпечно дісталась додому. На прощання поцілунок Меліси був дуже довгим, ніби вона зовсім не хотіла йти. Та врешті вона поїхала, а я спустився в підвал, щоб знайти Єгора.

— Це вражаюче, — сказав я, коли побачив його за одним зі столиків. Тут вже нікого не було, бо бої давно закінчились.

— Я ж тобі казав, — друг підвівся і я побачив, що у нього була розсічена губа. І все. Більше навіть жодної подряпинки. І це справді було неймовірно, бо часто деяких новачків забирала швидка.

— Я справді приємно здивований. І дуже радий, що ти переміг.

— Тепер…після цього всього ти б впустив мене сам?

— Ні, — я заперечливо похитав головою, — це все одно ризик. І не знаю, що ти там собі думаєш, але я хвилююсь за тебе.

— Як мило, — трохи іронічно сказав Єгор.

— Казали, ти був дуже лютий в бою. Когось уявляв? Може мене?

— Ні, — він засміявся, — я уявляв себе. Себе рік тому. І батьків рак. Який я зміг перемогти хоча б так.

— Це…вражаюче. Справді. Мені досі соромно, що я не підтримав тебе тобі.

— Це вже в минулому, годі, — Єгор махнув рукою, — я вже маю йти. Побачимось.

Ми потисли один одному руки та він пішов. Я ж залишився сам у напів темному залі. Згадав той час, коли з Єгором у нас були найміцніші стосунки. Тоді все було якось інакше. Я думав, що Єгор буде єдиним моїм найближчим другом, який буде знати про мене все. Але насправді тепер він й про половину не здогадується. Я піднявся сходами догори і в той же момент задзвонив телефон. Це був той чоловік з соціальної служби.

— Алло.

— Захаре Вікторовичу, доброї ночі. Вибачте, що турбую вас так пізно…

— Що вже сталося? — буркнув я.

— Дідусь вашої доньки потрапив до лікарні. Там щось із серцем. Його дружина, звісно ж, поїхала за ним, але мусила взяти з собою онуку. Це звісно ж не найкраща ситуація, тому я дуже прошу вас забрати дівчинку.

— Але…— я запнувся, бо зовсім не мав що сказати, — у мене немає умов поки що. Для проживання дитини.

— Це не страшно, ми вам зі всім допоможемо. Зараз головне забрати дитину в безпечне місце.

— Добре, — я сильно заплющив очі, — добре, я зараз приїду.

Я вимкнув дзвінок мабуть раніше, ніж потрібно. Але адресу лікарні мені надіслали в повідомленні. Це взагалі зараз не входило в мої плани. І я не готовий, щоб ця дитина зʼявилась в моєму домі так швидко.