Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

себе й думаю. У мене зараз нецікаве обличчя. Тому, що в мене погане обличчя, мені згадалося красиве Байронове. І мені стало лячно. Я знаю, що горілка вбиває в мені здоров’я, юність, свіжість, здібність… Отак потроху-потроху горілка-злодій викраде в мене моє серце, мою душу, мою пам’ять. Ось я хочу щось пригадати із Байрона й нічого не пригадаю. Он як лячно. Я ж знав. Невже це я вже гублю нею пам’ять? Але ні. Це просто так собі. Я ще колись пригадаю. Адже ж Вільям Аткінсон сказав, що: «багато речей, які здавалися нам навіки забутими і які ми часто намагалися пригадати, іноді нагадуються без ніякого напруження, наче це так потрібно».

Це так, але в мене колись була краща пам’ять. Безперечно горілка вбиває мою пам’ять. Це ж жах. Я це знаю і п’ю. Я тоді геть, геть не буду нічого знати. Я не в силі буду написати навіть два, три рядки гарного вірша. Я це знаю і п’ю. Я випив ще пів шклянки горілки й мені стало зовсім легко й гарно. Я відгорнув рукою з чола своє волосся й подивився на своє чоло. Я закидаю волосся далеко назад, щоб чоло було більше, і знов став думати про пам’ять. Десь я вичитав, що все наше знання цілком залежить від нашої пам’яті. І здається, Сікорський сказав: «люди, обладающие сильным умом, обладают вместе с тем й сильно развитой способностью внимания, памятью». Звичайно, я пам’ять свою гублю, а разом з нею і розум. Я ж добре знаю, що лишається в пам’яті все те, на що звертаєш пильно увагу, що дуже подобається, до чого є великий інтерес, але багато дечого такого я позабував. Ось, наприклад, я любив вірші Надсона й Бальмонта, а тепер не пригадаю ні одного їхнього вірша. Я колись без тями любив одну дівчину, звати її Ванда. Зараз ось ніяк не пригадаю її прізвище й не уявляю ні одної рисочки обличчя, ні навіть форми тіла. Власне, я не знаю, за що я її любив і що ж у ній мені подобалось. Я старію. В мене жовте обличчя. На чолі дві тонюсінькі складочки, під очима синьо, коло перенісся під бровами глибокі жовті ями й сам ніс довгенький і гострий. Я знаю, що поганий вигляд мого обличчя від горілки, проте п’ю. Я знаю, що горілка вкоренилась в мойому організмі, вбиває коріння моєї юності, свіжості, і не кидаю пити. Я накреслив плян однієї повісти, і не пишу її. Я пишу тоді, коли зовсім тверезий. Мені холодно. Я горілкою вбив у собі все соняшне. Я ллю в себе горілку, як воду, і гашу нею горіння своєї молодості. Навіть пирій випинається до сонця, а я затуляю його від себе всіма засобами, які тільки є для боротьби з сонцем. Мені стало сумно. Коли я дуже п’яний, я падаю в песимізм… Плачу. Гірко, боляче ридаю. Згадався Єсенін: «Я знаю, грусть не утопить в вине».

Ага, до речі Єсенін. Є смішні, наївні люди, що з легкої руки й з легкого розуму називають пияцтво, песимізм, гульбища – єсенінщиною. Глупо й наївно. Було б дуже забагато честі для Єсеніна, коли б богему називати єсенінщиною. Смішно. Якби не було Єсеніна, то Кнут Гамсун у свій час не пиячив би, як би не було Єсеніна, то Купрін, Арцебашев, Гюі де Мопасан не ходили б по притонах. Якби не було Єсеніна, мій батько не був би алкоголіком і не вбили б його п’яного… Якби не було Єсеніна, то певно мої родичі не улаштовували б гульбищ, не заливалися б горілкою і не заливали б мене тоді, коли мені ще було років 7–8. Мій чорнявий редактор у ковбойці узнав про Єсеніна тоді, коли Єсенін повісився. Але мій редактор у ковбойці дореволюційний богемщик і ображається, коли його тулять до єсенінщини. Смішно. Дуже забагато для Єсеніна честі, хоч будь-що звати єсенінщиною.

Я п’ю горілку. Я давно п’ю горілку. Я знаю, що вона мені шкодить, і п’ю. Я знаю, що я невихована людина. Я часто згадую слова Бехтєрева: «Можна бути людиною досить освіченою й разом з тим невихованою». Або ще, як він каже: «Виховання людини береже здоров’я як розумове, так і фізичне».

Я вірю в це, і п’ю. Я не бережу своє здоров’я ні розумове, ні фізичне. Коли я п’яний, я захоплено співаю. На мене, наприклад, справляють великий вплив українські народні пісні. Я від них п’янію. Коли я співаю «Ой зацвіла червона калина» або «Ой наступила та чорна хмара», «І пить буду, і гулять буду», чи іншу, мені зразу ж хочеться випити. Коли я співаю українські народні пісні про горілку, я бачу перед собою минулу п’яну Україну і почуваю себе її нащадком.

Ось тепер я похмелився, виплакався, поспівав і мені хороше. Я одягаюся, сідаю в трамвай і чомусь їду на базар. В трамваї в мене виник якийсь чудовий, художній образ. Його неодмінно треба записати, але в мене, як на гріх, немає ані паперу, ані олівця. До речі, в мене є папіроси, можна записати на коробці від папірос. А олівця немає. Ага, кондуктор щось пише. Пише силу силенну цифр. В нього можна попросити олівця. Я в думці добираю, як йому сказати. «Товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, олівця». Ні. Олівець слово непрактичне. Власне воно мені й не подобається. Воно мені чомусь нагадує оливу, та й не життьове воно. Його можна вжити лише в письмі, в літературі, а в житті краще сказати карандаш. Я так і скажу: «товаришу кондукторе, дайте, будь ласка, на хвилинку вашого карандаша». Але це дуже довга фраза. Ось кондуктор порівнявся зі мною і я сказав:

– У вас часом немає карандаша?

В нього звичайно карандаш є, він же он ним пише, одмовити ніяк, і він дав мені олівця. На базарі я зіскакую з трамвая, підбігаю до дівчини, що торгує ліфчиками. Ця дівчина мене спокушає. На дворі був вітер і він не соромлячись тріпав спідничкою цієї дівчини, як хотів, зазирав, куди хотів, спідничка рельєфно й тонко прилипала до ніг оголюючи