Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Ось що! — зміркував тим часом Квішиладзе.— Кучулоріа, переклади з миски Вараміа шматок моєї свинини собі. Отак. Тепер іди сюди і це гомі поклади Чоніа.— Квішиладзе повитягав із своєї миски шматочки окосту й відсунув миску від себе.— Вараміа-батоно, я не їстиму гомі та сиру, які нам дав Мурман, мені свого вистачить, і я вдячний лікареві Мурману, він допоміг мені перебитися, поки в мене свого не було. Ну, як? Тепер справедливо?

— Отепер справедливо. Нехай так і буде! — згодився Вараміа, але видно було, що на такий поворот справи він не сподівався.

— Неси сюди свою миску, Кучулоріа. Дай спокій отим справедливим і чесним людям! — наголошуючи на кожному слові, промовив Квішиладзе.

Кучулоріа з’їв гомі з шматочком сиру й пожував маленькі шматочки м’яса. Квішиладзе уминав, аж за вухами лящало. Вараміа сидів на своїй постелі й сумно дивився в свою миску. Чоніа лежав спиною до всіх, не ворушачись, і, очевидно, міркував, що йому тепер робити. Нараз він схопився, пересів до Вараміа й підніс до його губів ложку гомі.

Увійшов Туташхіа.

— Вихололо все, Отіє-батоно! — зустрів його Замтарадзе.

— Ну й розписали тебе, бідолаху,— почули ми голос Вараміа.— Це ж треба так!

— І тобі, Вараміа, дісталося не менше. Їж та помовчуй.

— Найбільше за всіх і найболючіше за всіх перепадає завжди отаким вараміа, можете мені повірити,— тихо мовив Туташхіа.

— І все-таки твоя правда, Отіє-батоно,— озвався Мосе Замтарадзе трохи згодом.

Дата Туташхіа здивовано зиркнув на Замтарадзе.

— От і владналося все,— сказав Замтарадзе.— Як то кажуть, кожен цвіркун у свій запічок попав. Дивіться: Квішиладзе любить що солодше; солодшого йому й перепало. Кучулоріа — лисиця, такі з лакейства живуть. І він своє місце посів. Чоніа, правда, не дісталося, скільки він заслужив, але все-таки вибили йому бубну — дай боже. Тільки чесний Вараміа — нещасний. У справедливого хліб має бути, але самий тільки хліб — більше нічого. Подивіться, Вараміа нічого, крім гомі, й не дісталося. Вода сама собою ввійшла в свої береги. Так воно мало бути, так і склалося.

— Що так склалося — це правда,— мовив Туташхіа.— Та невже тільки так усе й має виходити? Вони зжерли один одного, і тепер вони вже не люди.

— Ти, Отіє-батоно, надто добре про людину думаєш. А вона он яка! — Замтарадзе кивнув у бік великої палати.— Які вони є, таке по собі й життя влаштовують. Ти перший сказав мені про це, і тепер я сам зрозумів — ніколи не треба втручатися в чужі справи і в чужу долю.

— Я не казав, що ніколи не треба втручатися. Я не втручатимуся доти, доки не зрозумію, що краще: втрутитись чи лишитися осторонь.— Туташхіа взяв книжку і пішов на балкон.

А в лазареті й справді запанував спокій. На другий день мій дядько призначив Квішиладзе прогулянки по годині тричі на день і зняв гіпс з рук у Вараміа.

Минуло ще днів три-чотири. Все йшло як і досі. Чоніа і Вараміа їли собі гомі та сир Мосе Замтарадзе, все ще гадаючи, що їх пригощає Мурман Торіа. Кучулоріа одержував з тих дарунків свою пайку, а Квішиладзе щоранку відрізував йому по шматочку м’яса. Зате сам Квішиладзе обжирався як міг і скільки влазило. Я спостерігав за ним, і в мене склалося враження, що він намагався якомога швидше з’їсти все, що одержав. Замтарадзе зовсім видужав, тільки трохи накульгував. Усе гаразд було із здоров’ям і в абрага. Минали дні за днями, і ніхто з хворих навіть слова не вимовив, наче заприсягайся мовчати.

Якось уночі, годині, може, о третій, у палаті пролунав крик Квішиладзе:

— Кучулоріа, засвіти лампу! Зараз же! Який сучий син пожартував, хотів би я знати! Засвіти лампу, швидко!

— Що сталося? Чого ти кричиш серед ночі? Яка муха тебе вкусила? — озвався Вараміа.

— Засвіти лампу, засвіти, Кучулоріа! — не вгаваючи, репетував Квішиладзе.— Стій, Чоніа, злодюга ти й падлюка! Ну, тепер не втечеш. Не смикайся даремно, не вирвешся!

У палаті вовтузились, дубасили один одного, та лампи, видно, засвічувати не квапилися.

Мосе Замтарадзе підвівся, засвітив нашу лампу й хотів був іти у велику палату.

— Постав лампу на місце і лягай, заради всіх святих,— крижаним голосом зупинив свого приятеля Туташхіа.

Замтарадзе здивувався, очевидно, не звик до такого тону, проте лампи не поставив.

— Переб’ють один одного і зжеруть самі себе.— Замтарадзе зустрівся поглядом з Туташхіа й осікся.— А ми сидітимемо склавши руки, так?

— І сидітимемо, поки не стане ясно, як бути.

— Ясно ніколи не стане,— сказав Замтарадзе, здаючись і ставлячи лампу на стіл.

— Несіть лампу, люди ви чи хто?! Ви що, не чуєте, що тут коїться?! — кричав Квішиладзе.

Я взяв лампу і вийшов у велику палату.

Вараміа сидів на постелі й дивився, витріщивши очі. Чоніа лежав на боці, долоня під щокою, і, єхидно мружачись, чекав розв’язки. Кучулоріа лежав ниць на підлозі, а його праву руку мертвою хваткою затис обома руками Квішиладзе.

Дядька Мурмана і Хосро тієї ночі в лазареті не було, їх повезли до хворого, досить далеко, а то швидше від Хосро ніхто не прибіг би на галас.

Квішиладзе відпустив свою жертву. Кучулоріа поволі підвівся, озираючись круг себе. Потім, зірвавшись з місця, вмить вискочив на балкон, і в нічній тиші шльопання його капців долинуло з дороги, що вела на Поті.

— А-у-у-у! — вирвалося в Квішиладзе.— Гадину я пригрів у себе на грудях, справжню гадину!

Мосе Замтарадзе розсміявся й знову влігся на ліжку.

— Стій, Чоніа, сучий ти сину! З моїх рук не вирвешся! — перекривив Чоніа Квішиладзе і, одвернувшись обличчям до стіни, додав згодом: — Якби Чоніа був здатний на таке, подивився б я на тебе!

Розвиднілося.

Ми з Датою Туташхіа стояли на балконі, стежили за моїми пацюками. У діжці їх лишилося двоє, і вже не було сумніву, котрого з них продадуть шкіперам. Туташхіа раніше від мене помітив молодого чоловіка, що йшов до лазарету, довго ще придивлявся і, збігши по сходах, пішов йому назустріч. Вони перемовилися кількома словами, і молодий чоловік пішов. Надвечір абраги осідлали коней і попрощалися з нами. (З тих пір жодного з них я не стрічав. Ось і все, що я знаю про Дату Туташхіа).

До Вараміа прийшов його брат, приніс силу-силенну всяких харчів, але Вараміа