Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

те що Квішиладзе,— я сам з-поміж ста таких катх, заплющивши очі, впізнаю. У Цуци на катсі з обох боків завжди хрести повикарбовувані. Послухай, Квішиладзе! Ти лежи собі та помовчуй, а катху в руках тримай. Він як увійде, ми подивимося, що він, падлюка, скаже!

Палата стихла, чекаючи, але Чоніа не з’являвся.

— Подумати тільки! Як він чужий хліб жер, га! Еге-е-е! — Голос Кучулоріа громом розітнув напружену, готову вибухнути тишу.

І знову зімкнулася тиша. Квішиладзе вп’явся очима в Кучулоріа і ладен був простогнати своє «а-у-у-у», та Кучулоріа посварився пальцем, і в Цуциного коханця зойк застиг на вустах.

Увійшов Чоніа.

— Хто засвітив лампу? — Він вимовив це так, ніби на того, хто це зробив, чекала неминуча смерть.

Квішиладзе клацнув накривкою катхи. Чоніа обернувся. Острах тривав не більше секунди. Він стрибнув, як кіт, і вчепився в катху. Квішиладзе однією рукою схопив Чоніа за барки, а другою підняв поліно й торохнув ним його по голові. Чоніа впав на підлогу... Кучулоріа вмить опинився поруч і, поки я додумався вийти й розборонити їх, так спритно й метко дубасив Чоніа, котрий застряв між ліжками, ніби ніколи й не чув про біль у хребті. На крики й метушню в палату вбігли мій дядько Мурман і Хосро. Усі мешканці лазарету Мурмана Торіа збіглися на місце пригоди.

— Що тут коїться? — закричав Хосро.

Чоніа дали понюхати нашатирю й привели до пам’яті.

— Та нічого такого, Мурмане-батоно, пожартував я трохи,— простогнав Чоніа й докірливо —  Квішиладзе: — І як це жартів не розуміти?

— Ось, подивіться...— вигукнув Квішиладзе і враз осікся.

Мурман довго ждав, щоб йому пояснили, що тут скоїлося, та всі затято мовчали.

І на мене подивився Мурман. Знаком я пояснив йому, що все розкажу потім.

— Пустощів тут не допускайте. Обходьтеся без сварок! — сказав дядько Мурман і вийшов.

Вернулися в свою кімнату і ми.

Чоніа лежав під ковдрою, скрутившись калачиком, як пес. Перебравши всю провізію Цуци Догонадзє, Кучулоріа переносив її на нові місця: слухняно виконуючи все, що скаже законний власник, порозтикав харчі під ліжком і в його узголів’ї.

— Чоніа з’їли! — відзначив Замтарадзе.

Розіклавши все на місця, Кучулоріа поставив казан і почав готувати вечерю. Поки варилося гомі, Чоніа раз по раз, стогнучи й клянучи, вибігав на подвір’я. Щоразу це супроводжувалося жовчними кпинами Квішиладзе й Кучулоріа. Вараміа перевертався з боку на бік і тихо стогнав. Душа його була не на місці. Квішиладзе накрив на стіл по-царському, навіть по склянці горілки роздав. Наїлися досхочу. Потеревенили, пожартували, і стих лазарет.

Уранці мене розбудив Замтарадзе — він кликав до себе Чоніа.

Відсунувши занавіску, Чоніа зупинився на порозі.

— Підійди ближче! — сказав Замтарадзе.

Чоніа послухався.

— Що збираєшся робити з грошима, які Цуца Догонадзє передала Квішиладзе для лікаря? — спитав абраг.

Чоніа — на дибки, відмагатися, та раптом знітився і, засунувши руку за пазуху, витяг гроші Цуци Догонадзє.

— Звідки знаєш? — пошепки спитав він, подаючи їх Замтарадзе.

— Навіщо мені тичеш гроші, я що — Мурман Торіа?

Чоніа осікся.

— А як же бути?

— Треба хазяїнові повернути.

— А хазяїн хто, Квішиладзе чи батоні Мурман? — пошепки спитав Чоніа.

— Квішиладзе. Він повинен передати Мурманові.

— Утретє битимуть. Уб’ють мене.

Замтарадзе трохи подумав і, вагаючись, сказав:

— Не треба доводити до того, щоб тебе били. Ці гроші лікареві, але віддати їх має Квішиладзе.

— І вам не треба було доводити діло до того, щоб вас били... отам-о! — крізь зуби одказав Чоніа.

У Замтарадзе очі на лоба полізли.

— Де це, мій любий?

— А там, на Саірме.

Я нічого не розумів. Ясно було тільки, що Чоніа десь бачив, як били Замтарадзе. Інакше Замтарадзе мав би заперечувати, протестувати, а він мовчав, вдивляючись в обличчя Чоніа, і напружено думав про щось.

Чоніа ожив, розгубленість Замтарадзе була йому на руку, і, не гаючись, випалив:

— Коли Цуца мені гроші давала, вона сказала, віддай лікареві сам.

— Тоді однеси й віддай,— махнув рукою Замтарадзе.

Чоніа постукав у двері навпроти, до Мурмана, і ввійшов.

— Не кажіть Отії про нашу розмову з Чоніа,— попросив Замтарадзе.

Коли я після сніданку повернувся в палату, в Кучулоріа вже готове було вранішнє гомі. На стільці стояло чотири миски. Табуретку, на якій парував казан з гомі, він підсунув ближче до Квішиладзе, приніс сиру і, як це й повелося останніми днями, Квішиладзе почав ділити їжу, але в миску Чоніа нічого не вкинув. Він простяг руку під ліжко, витяг окіст і, понарізувавши тоненькі шматочки, порозкладав їх по мисках.

— Ткемалі засмачимо, отам стоїть,— сказав він.— Берегти треба, хто знає, як воно буде.

Кучулоріа свою миску поставив ближче до Вараміа. Він був явно не в дусі — очевидно, сподівався, що сніданок буде ситніший.

— Їсти разом будемо,— сказав він Вараміа,— Ложку з твоєї миски тобі, ложку з моєї — мені в рот, а то поки я тебе погодую, моє гомі вичахне, вже не той смак буде.

— А Чоніа чого не дали? — спитав Вараміа.

— Живіт у нього болить, не можна йому,— пирснув Кучулоріа.

— Учора мучився, сьогодні наче полегшало,— зауважив Вараміа.

— Чоніа мого, хвалити бога, удосталь покуштував. Так нажерся, що й на користь не пішло. Все — моє, і мені краще знати, кому давати, а кому — ні! — твердо мовив Квішиладзе.

— А хіба я кажу, щоб ти його своїм годував? — заступився Вараміа.— Гомі та сир — від лікаря Мурмана. Він на всіх дав. Що винен Чоніа перед богом і тобою — то одне. А гомі та сир йому належать, і його пайку ви повинні йому віддати. Коли вже йдеться про справедливість — ось воно, справедливість.

— Ти що, здурів? Яка там справедливість, годі патякати! — спалахнув Квішиладзе.

— А так-так,— заторохтів Кучулоріа.— Чого це ти заступаєшся за того негідника? Як це розуміти, га?!

— Я ніколи і ні за кого не заступаюся,— спокійно відповів Вараміа.— Що скаже лікар Мурман, як дізнається? Я за справедливість. Віддайте Чоніа його пайку з того, що дав Мурман.

І знову стихла палата.

— Що ще потрібно отому нещасному? — сказав я Замтарадзе.— Сам він без сторонньої допомоги шматка хліба в рота не може вкинути. Озлить усіх, і нікому буде його годувати. І жалітися він не буде, не такий