Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Молодиця дивилася вслід Чоніа, що ледве тягнув ноги, аж поки він не зник за пагорбом.

— Мабуть, перестаралася,— промовила Цуца.— Одлупцювала я його... А в чому тільки душа в чоловікові тримається!

Ми поверталися неквапом і мовчали. Уже замаячів лазарет, коли Дата Туташхіа сказав:

— Чим же все це діло скінчиться, хотів би я знати?

— Яке діло? — спитав я, бо не зразу допетрав, що він має на увазі.

Мій супутник прямував у глибокій задумі. Ми пройшли ще кроків сто, перш ніж він опам’ятався. Я вже й забув, що він не відповів мені, а він зачекав і мовив:

— Та всі ці діла, вони одним Мотузочком зв’язані.

— А як мені бути, що ви порадите? Чоніа ж може легко заграбастати в свою кишеню гроші, які призначені моєму дядькові.

Ми знову довго мовчали. Вже сходили на балкон, аж тоді Туташхіа відповів:

— Мені здається, все з’ясується само собою. Уладнається. Вони самі домовляться між собою, і гроші самі знайдуть свого хазяїна.

На балконі я заглянув у діжку. Там і досі було чотири пацюки. Я спостерігав за ними і, не помітивши особливих змін, сказав Туташхіа:

— Кіра з’їдять.

— А ви ж казали, що саме Кір і виживе?

— Тут, бачите, що вийшло. Цей пацюк набагато сильніший і здоровший за інших. Кір переміг усіх і, коли розідрали перших двох пацюків, дістав найбільшу пайку. Він обжерся. Не зможе перетравити. Здохне. Бачите, як його скорчило? Не сьогодні, то завтра вже неодмінно його прикінчать.

У палаті Чоніа викладав з мішка провізію, розбирав, розтикував, розвішував. Він зиркнув на нас, і я відчув, як у ньому напнулася струна підозри. А може, він насторожився тому, що ми застали таку гибель усяких харчів, які звалилися на нього, наче з неба, бо він сам же запевняв дядька Мурмана, ніби в нього на світі немає нікого і нічого ждати, що до нього прийдуть.

Хворі, звісна річ, не брали ані найменшої участі в господарських клопотах Чоніа. Здавалося, вони не помічали ні Чоніа, ні його багатства, але видно було, що всі плуталися в здогадках: звідки звалився на нього такий достаток?

На підвіконні стало тісно від пляшок та банок різного розміру. Чоніа використав навіть цвяхи, що стирчали в стіні: там висіла торбинка з борошном, тут нанизані на мотузок сулгуні. На інших — чималі шматки копченого окосту й шинки... Одне слово, палата схожа була тепер на комору заможної сім’ї і водночас на фортечний бастіон, під який було підкладено бочки з порохом.

Чоніа закінчив своє порання й почав готувати вечерю. Підігрітий хачапурі[13] він запив горілочкою і покуштував вареного сома під гострим соусом. Після цього йому чомусь захотілося холодного мчаді[14] з часником і цукру посмоктати. Нібито ситий! Він зібрав залишки вечері, помив миску й приліг був, але йому заманулося пеламуші[15], і в повній катсі[16] його помітно поменшало. Він так жадібно їв, ніби годину тому не мені й Даті Туташхіа летіли на голову кісточки від курки квішиладзевської Цуци.

Вараміа лежав обличчям до стіни і, здавалося, спав. Квішиладзе перебирав чотки й жодного разу не глянув на Чоніа. Кучулоріа крадькома, як злодій, але пильно стежив за вечерею Чоніа, за всілякими стравами і, переконавшись, що Чоніа й на думку не спадає пригостити його, мовив уїдливо:

— Хотілося б знати, де в такого бідолахи, як ти, стільки їства взялося?

А Чоніа ніби й не чув того.

Дата Туташхіа захоплено розповідав Мосе Замтарадзе про наші пригоди й про побачення. Замтарадзе ледве стримував сміх; а коли не міг пересилити себе, від вибухів його реготу аж стіни двигтіли.

— Кучулоріа, гаси лампу, спати пора! — досить рішуче наказав Чоніа.

Надворі ще гаразд не смеркло.

— Чоловіче добрий, ми ж не кури, щоб летіти на сідало, як почне вечоріти,— чемно зауважив Кучулоріа по хвилині мовчання.— Зваримо гомі, рештки сиру позбираємо, поїмо, а спати чи не спати — про це згодом поговоримо.

— А що мені до того, чи ви вечеряли, чи ні, що там у вас — недоїдки сиру чи макуха. Я сказав — гасити лампу й спати! І щоб ані звуку не чув. Стомивсь я дуже!

Жодного слова всупереч ніхто не сказав. Тільки Вараміа стиха пробурчав:

— Не людина ти, ось що я тобі скажу!

— Гасіть, гасіть! Ніколи мені з вами теревені правити! — Чоніа оглядів хворих і, зрозумівши, що коритися йому не збираються, встав, укрутив гнота й ліг.

Квішиладзе без сторонньої допомоги підвестися з ліжка не міг, та й лампа від нього далеко була, це правда, але хоч словом міг він йому заперечити? Ані слова він не мовив. Вараміа і вставати, і ходити міг, але руки в нього були в гіпсі — чи йому ж з гнотом возитися? Та й важко було чекати від такої людини чогось більшого, ніж він уже сказав. І Кучулоріа ні словом, ні ділом не виявив свого ставлення до того, що відбувалося. Судячи з усього, гнотові судилося лишатись вкрученим, а вечірньому гомі — бути не з’їденим.

Минуло хвилин десять-п’ятнадцять, і звук фанфар пролунав зовсім з іншого боку: проворніше, ніж завжди, Чоніа схопився з ліжка й прожогом кинувся до балкона. Балкон, звісна річ, був тут ні до чого — до того місця, куди поспішав Чоніа, було зовсім не близько, якби, звичайно він дотримувався суворих неодноразових наказів Хосро.

Двері хряпнули й зачинились, І Квішиладзе розреготався.

— Ти чого, дурню, смієшся? — накинувся на нього Кучулоріа.

— А що?!

— Як це що?..— Кучулоріа кинув погляд у бік нашої кімнати, підбіг до Квішиладзе й нахилився до його вуха.

— Що?.. Як?..— закричав Квішиладзе.— Неси сюди!

Кучулоріа підкрутив гнота, підніс катху з пеламуші Квішиладзе й дав йому подивитися.

— А-у-у-у! — зарепетував Квішиладзе.— А-у-у-у!

Повернувся Вараміа.

— А-у-у-у! Катха моєї Цуци!

— Чоніа з’їдять, це вже напевно! — мовив Замтарадзе.

— Думаєш, подужають? Надто вже він нахабний, мерзотник,— висловив сумнів Туташхіа.

— Таких, нехай він буде й цар, з’їдять разом з військом,— запевнив Замтарадзе.

— Катха моєї Цуци! А-у-у-у! — нічого іншого не міг вимовити вражений відкриттям Квішиладзе.

— Отямся! Чому це твоєї Цуци катха? По всій Гурії та Аджарії повно таких катх, та й в Імеретії їх не менше,— сказав Вараміа.

— Та замовкни ж! — осмикнув його Кучулоріа.— Цуцину катху не