Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

в тобі, Цуцо Догонадзе! Ні матері в тебе, ні батька, ні дітей, ні чоловіка. Вітер у голові — та й більш нічого! — І знову заголосила молодиця, приказуючи: — Хоч би брата або сестру бог дав, а то одна як палець на білому світі...

Не буду багато розказувати. Поплакала квішиладзевська Цуца й сама, видно, не помітила, як почала наспівувати стиха, а потім і зовсім змовкла — сон її здолав. Вільхових дров навкруги понакидано, а Цуца спить собі спокійно, і жаль її несказанно.

Дата Туташхіа лежав, одвернувши обличчя, можна було подумати, що він раніше від неї заснув. Я йому ані слова: все одно, поки вони не розійдуться, ми звідси не виберемося. Трохи згодом Туташхіа підвів голову й подав мені знак — наближався Чоніа. Молодиця — не скажеш, що хропла,— не хропіння то було, а сопла вона, і досить голосно. Чоніа схилився над нею і, впевнившись що жінка спить, обмацав порожній хурджин. Нічого не знайшовши, став порпатися в кошику. Жінка заворушилася. Чоніа розігнувся й голосно сказав:

— Уставай, Цуцо, я вже тут!

Вона протерла очі, сіла й заходилася перекладати з кошика в мішок. Чоніа сів собі поруч і втупився в неї, так наче тільки тепер уперше побачив.

— Скільки тобі років, Цуцо? — спитав Чоніа.

— Скільки? Тридцять два. А навіщо тобі?

— Не даси тобі тридцяти двох. Двадцять п’ять — двадцять шість щонайбільше. Дуже ти гарна, молодиця саме в соку!

Вона завмерла й знову заходилася перекладати банки й згортки з кошика в мішок.

— Усе при тобі. Тільки як же ти, жінка в самому розквіті, просто цариця, без чоловіка обходишся — просто дивуюся!

— Та годі тобі! — Цуца зніяковіла від компліментів. Оторопіла враз. А трохи помовчавши, сказала: — І як у тебе язик повертається питати таке?.. Терплю, та й годі! А що ж мені робити, як не терпіти? — закінчила вона щиро й сумно.

— Де були його очі, отого Спиридона Сіорідзе? Маючи таку жінку, що шукати? Падлюка він найостанніший... Таких молодців і шукати не треба, котрі захотіли б стати чоловіком отакої жінки. Я сам таких скільки завгодно наберу,— розсипався Чоніа.

Квішиладзевська Цуца сяяла. Вона умлівала від балаканини Чоніа, вона ніяковіла, це одоробло, немов дівчинка.

— Господові богу до нас і діла немає, справедливість його не про нас. Одну тільки насолоду дарував він людині, а в усьому іншому — горе та біда. А в тебе і ту радість господь відібрав, одну-єдину. Та за віщо ж?

— Безталанна я, Чоніа, немає мені щастя,— відповіла Цуца.— Не дав мені бог ні сім’ї, ні домівки.

— Та ти сама на себе біду накликаєш, безглузда ти молодице...— лагідно дорікнув їй Чоніа.— Коли про чоловічу ласку згадуєш, що з тобою буває?

— Що буває? Терплю! Де дінешся? Про корів згадую, про кабана чи про курей, або сад чи поле западуть в голову, про них думаєш-передумаєш — дивись і забудеш про чоловіка. Та не починай ти зі мною про це, чого причепився! — несподівано розсердилася Цуца.

— Е-е-ех! — зітхнув Чоніа.— Оце тобі й справедливість божа!

Він раптом спохмурнів і геть поник, та так сумовито, що мені здалося — ще хвилина, і він заплаче, але він не заплакав, а заговорив душевно і влесливо:

— Теличко ти безгрішна, птахо райська, Цуціко. Хто ж це сказав, що немає бога на небі! Без бога — кому ще послати нас одне до одного? Ось я коло тебе. Обійму, приголублю, і не забути тобі моєї любові ніколи, до могили. Так воно й буде — згадаєш мої слова.

Очі Чоніа паслися на Цуциних грудях. Він підібрався ближче до неї і вже дав був волю рукам, але трохи остерігся. А квішиладзевська Цуца все перекладала й перекладала свої харчі, але так і ждала, що Чоніа ще скаже або дозволить собі. Кошик був уже порожній, Чоніа, видно, зміркував, що більше зволікати не можна, і його рука ящіркою ковзнула по її дорідних грудях. Молодиця одірвалася від кошика і вп’ялася очима в свого спокусника.

— Я сильний, дуже я сильний. Іди до мене. Такого, як я, в тебе й не було ніколи. Сама побачиш! — натякав Чоніа солодкими словами й сипав компліменти.

Цуца розреготалася від душі й, сміючись, спитала:

— Чого тобі треба, Чоніа, скажи бога ради?

Чоніа рвонувся до її губів, але вона взяла його за скроні в свої долоні, і, відкинувши голову, спитала:

— А я ось зараз розтулю рота, вдихну глибше і з повітрям тебе втягну, що тоді робитимеш?

Квішиладзевська Цуца, мабуть, уявила собі цю картину, і так їй стало весело, що в неї від сміху аж сльози потекли. Та сміх притьмом урвався, вона завмерла, вся напружившись, і кинулася на Чоніа з кулаками. Як же вона його гамселила! Лупцювала з усієї сили та ще й приказувала:

— То це ти та моїм чоловікам приятель? З молодицею моїх чоловіків, приятелів своїх, погратися надумав, еге? Ось тобі, та ще разок! Сильний він, ой, який сильний! Усі вдатні хвалитися, пси шолудиві! Очей іще не заплющиш, а вони тікати, сам сатана їх не наздожене! На тобі, та ще, ще одержуй, щоб не забув — якщо вже ви всі такі сильні, сильніших і не бачити нам!

Цуца так оддубасила підопічного мого дядька Мурмана, що я і Дата Туташхіа мало не повискакували з нашої засідки, щоб угамувати розлютовану молодицю.

Чоніа не одбивався. Він тільки затуляв обличчя руками, поки не ослаб так, що й руки опустив. Отоді ошаліла Цуца й списала йому всю фізіономію.

— Тепер бери мішок, і щоб духу твого тут не було,— видно, їй самій обридла та тяганина.

Чоніа ледве підвівся. Цуца звалила на нього мішок і підштовхнула в спину. Чоніа рушив, та не ступив і десяти кроків, як молодиця гукнула його:

— Кинь мішок і йди сюди!

Чоніа скорився, але явно нерішуче,— на обличчі в нього був страх.

Тримаючи його за барки, жінка пошарила в себе на грудях товстими куценькими пальцями, витягла згорнуті гроші, упхнула їх у кишеню Чоніа і, повернувши його обличчям до мішка, підняла трохи й одшпурнула, геть. Він упав біля мішка.

— А тепер вставай і сам підіймай мішок. Я тобі десять карбованців дала. То лікареві. Віддай усі гроші Бесіа, сучий ти сину, а то прийду через тиждень і покажу тобі, який ти сильний,