Микола Юрійович Рябчук - Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук

навіть загострюються». Під цим оглядом «боротьбу» можна вважати певною формою чи етапом «відчуження» - і навпаки. Справді цікавим і перспективним є третій варіант - «інтеграція у нову державну систему». Така інтеграція передбачає передусім ослаблення етнічної ідентичності й формування етнічності громадянської (Єйн Бремер дотепно називає такий процес «секуляризацією ідентичності»).

На думку американського соціолога, «Україна являє собою класичний взірець постсовєтського розвитку за ліберальною парадигмою». Він вважає, що російській меншині тут притаманна досить значна етнічна прив'язаність (ethnic attachment) - до краю, до його історії і порівняно невелика етнічна відчуженість (ethnic schism) щодо іншого, себто українського, етносу. На підтвердження цього автор наводить ряд надзвичайно цікавих даних.

Передусім він показує, що «більшість росіян і у Львові, і в Києві регулярно послуговується українськими засобами масової інформації». Щодо радіо ці цифри складають відповідно 64% (у Львові) і 70% (у Києві), щодо телебачення - 74% і 75%, щодо газет - 58% і 68% (читання, як бачимо, є процесом складнішим і потребує більших мовних навиків). Навіть у Сімферополі досить значна частина росіян вдається до українських мас-медіа: 27% слухає радіо, 33% дивиться телебачення, 17% читає пресу.

Для порівняння зазначимо, що передачі російського радіо слухає лише 34% росіян у Львові і 39% у Києві, програми російського телебачення оглядає відповідно 76 і 68% росіян, російські газети читає 66 і 53%. Ці цифри виглядали б справді оптимістичними, коли б усі оті «українські мас-медіа» були справді українськими. Єйн Бремер, на жаль, не бере до уваги ані характеру тих мас-медіа, ані не каже нічого про мову, якою вони друкуються чи поширюються в ефірі. Тим часом із повсякденного досвіду ми знаємо, що більшість так званих «українських мас-медіа» є насправді російськомовними, а подеколи й українофобськими.

Сумнівними також є показники щодо телебачення. Адже з того ж таки практичного досвіду ми знаємо, що не лише росіяни, а й українці нерідко дивляться московські програми - не тільки тому, що вони цікавіші (в останні роки українське телебачення суттєво поліпшилося і зробилося цілком конкурентним щодо російського), а й, сказати б, за звичкою, за загальною психологічною та мовною установкою. За даними Бремера, телепрограму «Останкіно» у 1992 році дивилися 91% росіян у Львові і 88% у Києві, та, відповідно, 83 і 85% українців. Вища (начебто) популярність українського телебачення порівняно з російським у дослідженні Бремера є, отже, цілком ефемерною, бо ж програми УТ він порівнює не; з «Останкіно», а лише з другим (справді другорядним) каналом «Росія», що транслювався до 1995 року з Москви. Тим часом «Останкіно» у статистиці Єйна Бремера винесене в окрему рубрику таким чином, що недосвідчений західний читач може навіть не здогадатися, про яке мас-медіа йдеться - російське чи українське (формально «Останкіно» вважалося «міжнародною (sic!) телекомпанією»). Сьогодні ситуація справді змінилася в кращий для українського телебачення бік, а проте й далі найвищий глядацький рейтинг має український канал «Інтер», програми якого великою мірою складаються із ретрансляцій з Москви.

Потребували б фахового коментаря й деякі інші дані, наведені Єйном Бремером, зокрема щодо ставлення населення України до збереження СССР. Згідно з цими даними, 45% опитаних росіян у Львові, 42% у Києві й 75% у Сімферополі хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував. Ці дані справді тривожні, тим більше що прихильників небіжки-імперії не бракує й серед українців - 9% у Львові, 21% у Києві, 42% у Сімферополі. (Зазначимо, однак, що показник «ностальгії за імперією» серед українців помітно нижчий від показника русифікованості, який у Львові становить 12%, у Києві - 49%, у Сімферополі - 88%. Тобто це означає, що далеко не всі зрусифіковані українці тужать за СССР, як, зрештою, й не всі росіяни).

Не треба, однак, бути професійним соціологом, аби зрозуміти, що збереження імперії аж ніяк не тотожне її відновленню. Пасивна згода на її подальше існування (а саме так формулював своє запитання Бремер) не тотожна активному прагненню її відновити (як дехто воліє тлумачити отримані відповіді). Спосіб, у який задається запитання, має тут вирішальне значення: коли людей запитують, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував, вони відповідають на абстрактне запитання, яке до реального життя безпосереднього стосунку не має. Тому люди можуть собі дозволити суто емоційну відповідь на таке запитання - зганяючи таким чином злість на сьогоднішній нелад у країні, а заразом і виражаючи природну людську тугу за минулим, за молодістю. Але коли тих самих людей запитати, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз був відновлений, тут уже їм доводиться відповідати на запитання значно конкретніше, запитання, яке має найбезпосередніше відношення до сьогоднішньої (і завтрашньої) реальності. А тому тут доводиться керуватися не так емоціями, як розумом, оскільки йдеться вже не про якісь абстрактні припущення («що було б, якби хтось за нас зробив інший вибір»), а про цілком конкретну особисту відповідальність за долю суспільства («що буде, якщо я - і ми всі - зробимо ось саме такий вибір»). Тут уже розум неминуче нагадує і про реальні «принади» соціалізму, і, ще більшою мірою, про фатальні наслідки, які може мати сьогодні спроба відновити СССР, - аж до громадянської війни включно.

Фактично цю принципову відмінність між двома різними постановками того самого (начебто) запитання сформулював кілька років тому тогочасний голова Верховної Ради України, переконаний комуно-соціаліст і завзятий прихильник совєтського ладу, Олександр Мороз - у відомому афоризмі: «Хто не жалкує за Радянським Союзом, той не має серця; хто намагається його відновити, той не має розуму». Непряме підтвердження цих міркувань знаходимо в інших викладках Єйна Бремера, - де він показує ставлення жителів України до українського громадянства. Виявляється, що лише 5% росіян у Львові і 8% у Києві не хотіли б бути громадянами української держави - вражаюче мала цифра порівняно з кількістю тих, що все ще тужать за СССР. (Для порівняння зазначимо, що в Сімферополі 59% росіян не хочуть бути українськими громадянами - ця цифра, між іншим, теж менша від кількості тих, що сумують за імперією, хоч і не настільки, як у Львові та Києві. Наведену цифру не слід, однак, розуміти у тому дусі, що всі оті жителі Сімферополя готові ось-ось виїхати з ненависної їм України; чого вони насправді прагнуть - так це покинути її разом із Кримом).

Та найцікавіше, мені здається, у Бремеровому дослідженні - це цифри, які характеризують ставлення росіян до української освіти їхніх дітей: 54% опитаних росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських (!) школах, і