Артем Чапай - Авантюра XL

на «райд» до чергового далекобійника, який із тихим низьким свистом зупинявся на заправці чи стоянці позаду. Брати-мексиканці добирались аж в Атланту, де в них були родичі. Здається, вони не дуже уявляли, де та Атланта. Я був упевнений, що ці діти не доберуться.

Очі пекли: хотілося подрімати.

— Так, ану всі вимітайтеся! — Усі подорожні в кафетерії давно чекали, коли це прозвучить. Ранкова прибиральниця вже мила підлогу під нашими ногами. Касирів стало двоє.

— Але ж я… — почав кожен із нас. Ми вже давненько, впавши у відчай, не виходили до далекобійників, а грілися в кафетерії. Ми кимарили, притулившись головами до стін, не наважуючись відверто спати в кафе.

— Вимітайтеся, — повторив касир, — бо те, що ви зараз робите, — це loitering!

Я, іноземець, ніколи не розумів точно це суто американське поняття. Loitering — це коли ти незаконно, на думку власника чи його представників, перебуваєш на приватній території. Але, на відміну від trespassing, на цій території тобі перебувати в принципі дозволено. Як-от у магазині чи на тротуарі. Чи в кафетерії заправки.

— Це не loitering! — мляво відбивався я, поки касир штовхав мене в плечі. — Я клієнт! Я купую! Я саме збирався купити ще кави!

Не допомогло. Касир вигнав усіх. Далекобійники останні півгодини не заходили.

— І не вештайтесь на заправці! А то викличу поліцію!

Слово «поліція» подіяло миттєво. Кожен із нас тихо занурився в засніжену пітьму за межами освітленого прямокутника стоянки.

Пухкий свіжий сніг за ніч укрив дорогу на півтора дюйма. Тут і там уже неголосно гули басом і мигали жовтими лампочками снігоочисники. Було ще темно, але ранок наближався.

Я був такий обурений, що аж перехотів спати. Мене вигнали, як якогось бомжа! Як усіх цих людей! Але ж я…

Я стишив крок і врешті зупинився.

Але ж я — що?

Кожен із нас зневажав інших: це через них вигнали мене. Мене сприйняли за такого ж лузера, як вони.

Кожен пішов сам.

І тільки мексиканські брати-селяни — удвох.

Illegal Elvin

Ми познайомились із Елвіном у лютому 2007 року в чорному кварталі Нового Орлеана. Я тоді жив у приміщенні колишньої католицької школи Святої Марії. Після урагану Катріна St. Mary’s став одним із центрів допомоги спільноті.

Елвіна спрямували до мене, бо я розмовляв іспанською. Він англійської не знав.

— Навчи його користуватись інтернетом, — сказали мені.

У St. Mary’s тоді, серед іншого, можна було безкоштовно посидіти в мережі.

Елвін був маленький вусатий чоловічок із несміливим поглядом. Очі, як у сумної спокійної дитини. Він був кучерявий, із темно-коричневою шкірою.

— Сідай, — усміхнувся я, щоб підбадьорити Елвіна.

Він м’яв у руках папірець, на якому було записано імейл. Я довго допитувався, яку адресу він хоче завести для себе. Він не розумів, як це не можна відправити листа без зворотної адреси. Боязко пояснював, що ніде не зареєстрований. Урешті, я вибрав сервіс сам, створив для Елвіна скриньку та записав йому його нову адресу на тому ж папірці. Заповнив поле «до» та пересів назад на своє місце.

— І якщо я туди напишу, брат отримає це вдома? — перепитав він. — А коли?

— Одразу, — запевнив я.

— І це безкоштовно?

У дитячих очах Елвіна читалася недовіра. Але він півгодини повільно, одним пальцем вистукував по клавішах, а тоді покликав мене.

Я перевірив. Багато слів написані з помилками, проте лист дійде.

— Добре. Тепер натискай на «відправити». Так… Усе. Повідомлення у твого брата. Тепер, коли він відкриє свою поштову скриньку, то зможе тобі відповісти.

— А правда, що він зможе мені фотографії з дому присилати? — з дитячою, радісною усмішкою запитав Ельвін.

Йому на той час було тридцять три роки.

Удома в нього залишилися дружина та донька-підліток. Практично все зароблене Елвін надсилав їм.

Ми обоє ходили шукати поденну роботу на заправку біля будівельного супермаркету Lowe’s.

Серед натовпу заробітчан, яких американці називали мексиканцями, власне мексиканців було лише близько чверті. Решта — з Центральної Америки. Білий, окрім мене, був тільки один — патлатий, хворобливо худий реднек із нервовими рвучкими рухами. Якось він позичив у мене двадцять доларів і так і не віддав. Потім один із друзів-активістів докоряв мені: «Ніколи не давай гроші наріку». Друг ужив слово «джанкі».

Ми з Елвіном, та й решта «мексиканців», не боялися копів. Навіть коли приїжджала поліцейська машина, ніхто не сахався. Власник заправки дозволив нам бути тут, бо за день ми багато купували кави, сигарет і снеків. Отже, це не loitering. Решта патруль не цікавить.

Люди з усього Нового Орлеана й околиць наймали заробітчан на день, на кілька днів, часом лише на кілька годин виконати маленьку роботу. Це був найбільший будівельний супермаркет в околицях. Одного разу ми з Елвіном поїхали перестеляти дах аж у Батон Руж.

— Мені потрібно двоє, — гукнув дядько з пікапа.

— Ти підійди до нього, він тебе швидше візьме. Ти білий, — підштовхнув мене в спину Елвін.

— Але я не вмію стелити дах, — прошепотів я.

— Я вмію, візьмеш мене із собою.

І нас найняли. Елвін працював утричі швидше. Я був помічником. Носив і піднімав по драбині пачки покрівельного матеріалу, shingles. Елвін мене вчив. Одного разу довелось обережно відривати й заново прибивати два ряди. Я їх косо постелив. Елвін не злився.

Того дня ми заробили по сто двадцять доларів кожен. Я залишив свої собі, Елвін відіслав сотню в Гондурас.

* * *

Часом роботи не було по кілька днів. Ми поверталися з-під Lowe’s годині о третій дня, коли вже було зрозуміло, що сьогодні нас не наймуть. Нам подобалося винести з їдальні St. Mary’s стільці й курити на автостоянці, що колись належала церкві, а нині стояла порожня посеред закинутого району.

У St. Mary’s тоді вже майже не залишилося студентів-активістів, яких ми з Сімоном, Алісою й Момо застали рік тому. Тепер тут жила передусім місцева жеброта. Постійне населення — кілька «мексиканців», один білий (я), переважно ж чорні. Усі ми прибилися в це місце, бо тут можна перекантуватися безкоштовно в обмін на кілька годин «робіт на спільноту», від яких усе одно всі відмазувалися. Communal works виконували студенти-активісти, що приїжджали на кілька днів. Постійні мешканці ходили в пошуках оплачуваної праці.

Часом бракувало грошей на сигарети. Елвін відрізнявся від решти мешканців колишньої школи тим, що зав­жди ділився тютюном. Одного разу він віддав мені останню сигарету.

— Бери, у мене в кімнаті ще пачка є, — сказав він, коли я був відмовився.

Я знав, що це неправда.

Тоді я саме читав «Волоцюг дхарми» Керуака. Там багато поп-дзену. Тож я подумки називав Елвіна боддхісатвою.

В один із перекурів на стільцях, на стоянці навпроти школи, Елвін розповів мені трохи про своє місто.

— Не думай, що я поїхав з дому тільки заради грошей, — сказав він. — Там іще й просто було страшно. Через банди. Pandillas. Вони тримають усе місто. Ти можеш їхати в автобусі. А підійде один і сяде навпроти тебе. І тільки так очима покаже тобі: «Давай, виходь». І мусиш виходити.

— Чому? В автобусі, серед людей, безпечніше!

— А ти ніколи не знаєш, скільки їх, — спокійно пояснив Елвін. — Може, півавтобуса. Тому виходиш на наступній зупинці. Там їх кілька чоловіків. Ідеш із ними за ріг. І віддаєш усе, що маєш. Вертаєшся додому й радієш, що не вбили.

* * *

Якось у березні я поїхав зі студентами-активістами до Вашингтона. На акцію проти війни в Іраку. Автобус нам надали безкоштовно. В акції брали участь кілька десятків тисяч людей. У Вашингтоні якісь байкери-реднеки рвалися до нас повз поліцейські кордони з криками. «Commie, traitor, bitch!»[89] — кричали вони.

А ми співали з Боба Ділана:

For threatening my baby

Unborn and unnamed

You ain’t worth the blood

That runs in your veins[90].

Коли я повернувся через