Світлана Талан - Букет улюблених квітів

що Марк скаржився на біль у суглобах, навіть пройшов курс лікування, і лікарі рекомендували йому поїхати в санаторій.

— Виганяєш із дому? — стомлено запитав чоловік.

— Ні. Ми просто поживемо окремо три тижні, — заперечила йому Тамара. — Емоції вляжуться, ми заспокоїмося і спробуємо порозумітися. Зруйнувати стосунки легко, відновити — важко. Погодься, що іноді потрібно віддалитися, щоб добре й чітко щось розгледіти.

Чоловік, поміркувавши, погодився. Він придбав путівку в санаторій і за кілька днів відбув туди. Вони вперше мали жити нарізно. Тамарі було незвично лишитися без надійного чоловікового плеча, але вона вважала це єдиним виходом із ситуації, можливістю налагодити стосунки, зрозуміти, що дрібні сварки не варті втрати чогось значно більшого та ціннішого. Прощання без палких обіймів, поцілунків і сліз було незвичним для них обох. Тамара ще довго стояла на пероні, вдивляючись у далеч, де зник потяг. Вона навіть припустити не могла, що того дня бачить свого чоловіка живим востаннє.

Розділ 57

Слава завжди знав, чого прагне в житті. Він виріс без батьків, тож змалку звик ні на кого не сподіватися та покладатися тільки на свої сили. Багатьом здавався легковажним, таким собі ловеласом і щасливчиком, до якого самі липнуть і гроші, і жінки. Насправді ж він ретельно обмірковував кожен свій крок, хіба що жінок вважав фактором епізодичним. Лише одна з них, блакитноока, довірлива, мов дитина, зачепила за живе. Та Слава не втримав її, втратив. Спочатку гадав, що швидко забуде, але щоночі бачив її вві сні, розтривожуючи серце. Він намагався знайти дівчину, але та зникла так раптово, як і з’явилася. Надалі жінки в його житті не залишали й сліду: вони приходили та відходили, розпорошуючись, як туман на сонці. Чоловік жив із переконанням, що більше жодна жінка не розтопить лід у його серці, доки не зустрів Марину. Він сам дивувався, як і чим могла роздмухати давно пригаслі почуття ця проста, непоказна жінка. Та, мабуть, коханню байдуже до зовнішності, і кохають не за щось, а когось, не питаючи дозволу, не керуючись здоровим глуздом.

Слава не знав, що з ними станеться далі, але те, що ніколи не забуде Марину, не сумнівався: за короткий час вона встигла заволодіти його серцем, може, й назавжди. Він хотів, щоб ця жінка стала частиною його самого, його життя, волів засинати та прокидатися поруч із нею, ділити навпіл горе та радість, зустріти з нею старість. Чоловік розумів, що доля дарувала йому ще один шанс, яким не можна знехтувати, як колись замолоду, але вагався, чи зостанеться Марина з ним, коли дізнається всю правду. Іноді він думав, чи не облишити все, забрати Марину із собою у своє життя, проте усвідомлював, що совість мучитиме його щодня і щастя їхнє не буде повним. Чоловік не бачив виходу: він не міг ні жити брехнею поруч з коханою, ні, відкривши правду, втратити її. Чоловік почувався, ніби стояв на розпутті та не знав, якою дорогою йти. Проте Слава відчував, що вихід має бути. Він мусить знайти його, щоб утримати кохану. Слава не знав, де той вихід і як його шукати, тому жив одним днем, насолоджуючись спілкуванням із жінкою, яка полонила назавжди його самотнє серце. Крім того, чоловік повинен був довести до кінця справу, заради якої прибув до маленького містечка, де серед тихих вулиць і вузьких провулків загубилася його молодість.

Розділ 58

Лізка прокинулася від того, що Доня лизнула її язичком по губах. Вона розплющила очі й усміхнулася. Угледівши, що жінка не спить, цуценя радісно забігало по ліжку. Воно повискувало на радощах, лизало її обличчя й знову кумедно метушилося.

— Привіт, Доню! — сказала жінка, обіймаючи собача. — Уже зголодніла?

Миколи поруч не було, напевно, вийшов десь надвір. Лізка підвелася, визирнула з хатини, покликала чоловіка.

— Миколо, ти де? — гукнула вона. — На городі чи цигарку смалиш?

Їй ніхто не відповів. Доня відразу подріботіла під паркан робити свої справи. Лізка задоволено всміхнулася.

— Кмітливе, — зауважила. — У хаті не нагидило.

Вона погодувала Доню й узялася готувати сніданок.

Сніданок уже стояв на столі, а Микола не повертався.

Лізка не знала, що й думати.

«Невже менти замели?!» — билася їй у голові страшна думка.

Жінка вже ладналася розревтися, коли чоловік ступив до хати.

— Дякувати Богові! — перехрестилася Лізка. — Де ж ти совався?!

— Я ось... До міста їздив, — задоволено промовив чоловік.

— Ми ж домовлялися, зайвий раз носа не вистромлювати! — дорікнула Лізка.

— Я за те, що скоїв, відсидів від дзвінка до дзвінка, — категорично заявив Микола. — Чому зараз мушу ховатися?

— То чого ти поваландався до міста?

— Я подумав, що Доні треба вітаміни, то поїхав по них до ветеринарної аптеки, — пояснив чоловік. — Ще й корму для неї прихопив.

Доня, занюхавши смачненьке, умостилася навпроти господаря, дивлячись йому просто в очі й облизуючись.

— Ти диви яка! Просить їсти! — замилувалася жінка, забувши як слід вилаяти чоловіка. — Яка ж розумниця!

Вони разом нагодували Доню, напоїли її водичкою і, оскільки Микола сказав, що цуценяті потрібне свіже повітря, вирішили її вигуляти.

— Ой, леле! Дурна моя голова! — Чоловік ляснув себе долонею по голові. — Нашийник купити не здогадався!

— Навіщо він їй? Чи не збираєшся ти Доню на ланцюг садовити?

— Ні, вона житиме з нами в хаті, а нашийник потрібен, аби знали, що наша Доня не якась там приблуда, а хазяйський пес.

— Миколко, ти ніби розумний, а про нашийник не подбав! — по-доброму дорікнула йому Лізка. — Зараз я все виправлю!

Жінка повернулася до хати, винесла клапоть червоної тканини. Відірвавши від неї стрічку, вона пов’язала її Доні на шию.

— Це тимчасовий нашийник, — пояснила вона. — Купимо справжній, тоді замінимо.

Микола погодився, сказавши, що піде косити траву разом із Донею.

— Ти, що, здурів?! — вирячила на нього очі Лізка. — Доня ще маленька, може десь загубитися. Ти гадаєш, вона сама знайде дорогу додому? Отож-бо! А то ще й косою ненароком зачепиш. Ні, нехай спочатку підросте, потім привчатимеш її ходити з тобою.

— Ну, гаразд, гаразд! Не лайся вже, Лізко! Чи я маю досвід виховання дітей?

— Я також не маю, — зауважила жінка.

— Та в тебе ж у крові материнський інстинкт!

— Іди вже! — промовила Лізка.

Вона