Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Але навіщо йому брехати?

— Ярен, ти скажеш мені правду?

— Скажу. Помовчи.

Ярослав слухняно замовк, не забувши зобразити образу на обличчі. Ельф ніяк не відреагував, можливо, не помітив, чи вирішив не зважати на витівки учня. Іти мовчки, було нудно. Ярослав спочатку спробував на ходу перетворити плед на щось схоже на тогу, виходило не дуже. Потім трохи покусав губи, згадавши опис розпачу. Нічого схожого на розпач не відчув, проте він на це не сподівався. Довелося від нудьги думати. Не найприємніше проведення часу. Думки були суцільно невеселі.

Місто — дивне місце, більше схоже на живу істоту, ніж на місце проживання інших істот. Місто незмінне. Хто б не жив на його вулицях, які б дерева не садив, хоч би як прикрашав будинки, нічого не змінювалося. Дерева були просто деревами, вони були частиною Міста. Будинки і під шаром рожевої фарби продовжували залишатися кам'яними ідолами, присвяченими невідомому богові. Люди ходили вулицями і не залишали слідів. Місту було байдуже, хто в ньому живе, воно просто терпіло мешканців. Академія Розуму була єдиним місцем, де мешканцям були раді. Наче все Місто було створено тільки для того, щоб на його десятій частині виросли різнокаліберні вежі, з'явилася морська зірка в центрі, кілька навчальних корпусів, гуртожиток, розвалюхи серед дерев, підземний полігон, оранжерея, що вміє зливатися з пейзажем, що її оточував, і озеро. Все інше потрібне для того, щоб не сильно відривати студентів від інших розумних.

Коли Ярослав уперше вийшов межі академії, йому захотілося негайно повернутися назад. За стінами академії було незатишно і неприємно, як у чужій квартирі, повній незнайомців, роздратованих твоїм приходом. Ярослав не міг збагнути, як там взагалі можна жити? Невже мешканці не відчувають, що Місто до них ставиться як до паразитів, що оселились на його дорогоцінній шкурі? Потім звик, заспокоївся, став ставитись до своїх відчуттів із гумором і дізнався, що тільки Тамі з усіх його знайомих теж знає, що Місто не раде своєму населенню. Можливо, знає Ярен, тільки він не зізнається.

А нещодавно Ярослав помітив, що йому раді скрізь. Мов у нього з'явилося право тут жити. Наче він став частиною Міста. Не можна сказати, що це його дуже втішило чи заспокоїло. Привітність Міста лякала більше, ніж його гидливість.

Чому саме зараз? Не через Серце Вогню ж. Місяць тому ніякої привітності не було. Що змінилося за той місяць, котрий він не пам'ятає? Чому не пам'ятає?

Ярен відповіді знає. І Місто, мабуть, теж. У кого найімовірніше ці відповіді отримати? У Ярена? Ельфу хоч запитання ставити можна, а Місто завжди мовчить.

Люди у стінах академії, на появу озброєного Ярена та закутаного у плед Ярослава, відреагували набагато спокійніше, ніж перехожі на вулицях міста. Подивились, пошушукались, посміялися якимсь своїм жартам і розійшлися у справах. Звикли, мабуть.

Жовтий дракон на стовпі ліниво повернув голову, блимнув на ельфа з учнем коричневими очима і голосно видихнув. Вони йому не цікаві, він чекає на когось іншого. Давно чекає, вперто. Але не сумує, дракони сумувати за кимось не вміють.

Ярен довів Ярослава до його кімнати, акуратно зачинив двері, перевірив, чи добре зачинене вікно, навіщось зазирнув під ліжко і тільки після цього зняв з пояса мечі. Зброю він повісив на спинку стільця, сам осідлав другий, сівши на нього задом наперед, і сперся підборіддям на руки, що лежали на спинці.

— Запитуй, — сказав тихо. — Я обіцяв відповісти.

Ярослав обвів поглядом кімнату, чомусь усміхнувся і вмостився на ліжко. Запитувати різко розхотілося. Але це потрібно було зробити. Чим довше тягнеш, тим більше незрозумілого трапляється у житті. Незрозумілого, яке, можливо, легко перетвориться на логічне, якщо дізнатися, що сталося з ним самим за місяць, котрий він не пам'ятає. Розповідь Кіого нічого не пояснювала.

— Ярене, що зі мною сталося? Чому я не пам'ятаю, чим займався весь попередній місяць?

— Ти помер, — ельф сумно посміхнувся, звістка ж нерадісна.

— Що?! — не повірив Ярослав. — Я почуваюсь огидно живим.

— Ти живий. Зараз. Чотири дні тому ти був мертвим.

— Здуріти, — приголомшено сказав Ярослав. Отак сюрприз. — Як я помер? Чому? Мене ж бачили живим.

— Яро, смерть настає у той момент, коли душа покидає тіло. Твоя душа пішла. Я попросив. Інакше нічого не виходило. Твоє тіло здатне було запам'ятати все, що від нього вимагалося, але ти чинив опір. Тебе треба було вбити.

— І де моя душа тинялася цілий місяць?

— Ніде. Я попросив Етля її потримати. Він тримав. Дракони вміють утримувати душі, лише недовго.

— А чому я не зіпсувався, якщо я був зомбі? — про драконів думати не хотілося. Думки про драконів приносять неприємності.

— Ти не був зомбі, — терпляче сказав ельф. Він здавався настільки спокійним, що в цей спокій вірити зовсім не хотілося. — Ти був тах. Порожньою оболонкою з подобою життя. Неушкодженою. У таку можна поселити будь-кого, за бажання, навіть дух дракона, якщо він погодиться. Її можна навчити правильно реагувати. Сплести в правильний малюнок кілька складових, щоб не залежати тільки від обмежених можливостей цього тіла. Можливості тіла хороші для дитини, для дорослої людини їх мало. Не дарма ж у людей стільки вільних складових. Ти не хотів у це вірити. У твоєму світі нічого такого не могло бути. На доказ своєї правоти мені довелося б витратити надто багато часу. А так, ти повернувся в тіло, яке стало частиною складових, і змирився. Це ж твоє тіло. Тобі у ньому жити.

— Я не відчуваю у собі жодних змін, — зізнався Ярослав.

— Їх немає. Складові завжди були твоїми, просто зараз ти можеш користуватись силами, які в них укладені. Раніше не міг.

— Я сам на це погодився? — здивувався Ярослав. Експеримент, м'яко кажучи, незвичайний. А якщо ще уявити свою душу в пазурах дракона, стає взагалі моторошно.

— Сам.

І спробуй, зрозумій, бреше він чи ні?