Курт Воннегут - Колиска для кішки

— Мені взагалі шкода, що я так мало вчилась.

— Що поробиш, матусю, ми всі про щось шкодуємо.

— Що вже плакати над розлитим молоком.

— Як сказав поет, матусю: «Мишам і людям не забути печальних слів: “могло би бути”».

— Дуже гарно сказано і дуже правдиво.

124 Мурашина ферма Френка

Я з жахом дивився, як Гейзел завершує свій прапор, оскільки вона вплутала мене в свій план. Вона була впевнена, що я вже згодився встановити цю безглузду річ на вершині гори Мак-Кейб.

— Якби ми з Лов були молодшими, ми б це самі зробили. Але тепер ми тільки й можемо, що доручити прапор тобі та побажати успіху!

— Матінко, я не впевнений, чи це найкраще місце для прапора.

— А куди ж іще його ставити?

— Мені треба поміркувати! — заявив я і пішов до печери глянути, чим зайнятий Френк.

Нічого нового він не придумав. Він спостерігав за мурашиною фермою, яку сам побудував. У тривимірному просторі руїн Болівара він відкопав кілька мурах, що спромоглися вижити, і переніс їх до двовимірного простору власного виробництва, улаштувавши такий собі сандвіч із двох шарів глини з мурахами між ними. Цю конструкцію Френк закріпив між двома уламками скла так, що міг спостерігати за діяльністю мурах та коментувати її.

Цей експеримент невдовзі відкрив нам таємницю, як могли вижити мурахи в світі без води. Наскільки я знаю, інші комахи загинули, а мурахи додумались обліплювати своїми тільцями часточки льоду-дев’ять, утворюючі щільні шари. Завдяки цьому всередині шару виникала температура, необхідна, щоб розтопити лід. Так вони здобували краплинку роси. При цьому половина мурах гинула, але решта могла пити росу. Могла також їсти тільця померлих.

— Їж, пий та веселися, бо вже завтра помремо, — сказав я Френкові та його крихітним канібалам.

Я вже казав йому це не раз. У відповідь він завжди повторював ті ж самі слова. Він роздратовано повчав мене, що люди можуть багато чого навчитися в мурах. Мій відгук також був частиною ритуалу:

— Природа, Френку, це найдивовижніша річ.

— Ти знаєш, чому мурахи досягли такого успіху? — спитав він мене в тисячний раз. — Вони спів-пра-цю-ють!

— «Співпраця» — прекрасне слово, хай йому грець!

— Хто їх навчив, як видобути воду?

— А хто мене навчив, як видобути воду?

— Ти верзеш дурниці й знаєш це сам.

— Пробач.

— Колись я серйозно сприймав усі дурні відповіді. Тепер той час далеко позаду.

— На цілу милю.

— Я помітно подорослішав.

— Світ досить дорого заплатив за це досягнення.

Я міг казати все, що завгодно, оскільки був абсолютно впевненим, що Френк мене не почує.

— Колись люди легко могли обдурити мене, бо я не дуже вірив у себе.

— Значне скорочення людської популяції на Землі саме по собі дуже допоможе тобі розв’язати твої проблеми спілкування, — зауважив я. Він знов не почув мене, мов глухий.

— Але, скажи мені, поясни мені, хто підказав мурахам, як видобути воду? — наполягав Френк.

Кілька разів я пропонував йому очевидний висновок: мурашок навчив Бог. Але я вже знав з важко здобутого досвіду, що він не відкине цієї теорії та не прийме її. Він просто шаленів усе дужче й дужче, безперестанку повторюючи те ж саме запитання.

Я відійшов від Френка згідно з порадами «Книг Боконона». «Стережись того, хто завзято працює, щоб дізнатися щось, пізнає це та бачить, що не став анітрохи мудрішим, — учить нас Боконон. — Він сповнений вбивчої образи на всіх людей, котрі були й залишились невігласами, не приклавши задля цього жодних зусиль». Я пішов до нашого художника, до малого Ньюта.

125 Тасманійці

Малий Ньют малював пейзаж — розтрощений краєвид за чверть милі від печери. Коли я знайшов його, він спитав, чи не поїду я з ним до Болівара пошукати фарби. Сам він не міг водити машину — не діставав до педалей.

Отже, ми поїхали, і дорогою я спитав Ньюта, чи відчуває він досі статеве збудження. Мене засмучувало те, що мене ці почуття покинули — ані відповідних снів, нічого.

— Мені часто снились жінки двадцяти, тридцяти, сорока футів на зріст, — зізнався він. — Але тепер? Боже, я навіть не можу згадати, як виглядала моя українська ліліпутка…

Я згадав, що колись читав про тубільців Тасманії, які завжди ходили голяка. У них не було сільського господарства, вони не розводили худоби, не вміли будувати хоч які-небудь халупи, здається, що й вогонь не вміли запалити. Коли в сімнадцятому столітті білі люди відкрили їх, то ставилися до цих голих осіб з великим презирством через їхню дикість. Перші білі поселенці Тасманії — злочинці, вигнані з Англії, навіть полювали на них заради забави. Таке життя здалось тубільцям настільки непривабливим, що вони припинили розмножуватись.

Я висловив припущення, що саме безнадійність нашого становища позбавила нас чоловічої сили.

Ньют зробив проникливе зауваження:

— Мабуть, наші постільні захоплення набагато тісніше пов’язані з радістю продовження людського роду, ніж це досі вважалось.

— Очевидно, якщо б серед нас була жінка, здатна народити, ситуація змінилася б радикально. Проте наша старенька Гейзел уже давно не здатна народити хоча б ідіота-дауна.

Виявилось, що Ньют добре обізнаний з такими ідіотами. Він якийсь час ходив до спеціальної школи для дітей з вадами розвитку, і серед його однокласників було кілька даунів.

— У нашому класі краще за всіх уміла писати дівчинка-даун на ім’я Мірна. Я маю на увазі її почерк, а не зміст того, що вона писала. Господи, я не згадував про неї багато років!

— Школа була хороша?

— Я пам’ятаю тільки, як директор вичитував нам за якісь провини. Він завжди користувався гучномовцем і завжди починав свої промови однаково: «Мені геть набридло, я втомився…»

— Це точно відповідає моїм почуттям останнього часу.

— Може, тобі було призначено так себе почувати?

— Ньюте, ти говориш мов боконіст.

— Чому б ні? Наскільки я знаю, боконізм — це єдина