Курт Воннегут - Колиска для кішки

— Чортів цинік! — видихнув я, відірвавшись від читання й охопивши поглядом поле смерті серед гір. — А сам він десь тут?

— Я його не бачу, — м’яко сказала Мона. Вона не виказувала ані туги, ані гніву. Навпаки, здавалось, що вона ледь не сміється. — Він завжди казав, що не виконує власних порад, бо знає, чого вони варті.

— А краще б йому бути тут! — сказав я гірко. — Це ж якою сволотою треба бути, щоб порадити стільком людям убити себе!

От тепер Мона розсміялась. Я ще ніколи не чув її сміху, несподівано глибокого, хрипкуватого. Мені стало моторошно.

— Тобі це здається смішним?

Мона ліниво розвела руками.

— Це дуже просто, оце й усе. Такий простий вихід майже для всіх.

І вона пішла вгору серед скам’янілих тисяч сміючись. На середині схилу обернулась до мене й крикнула:

— А ти хотів би, щоб хтось із цих людей повернувся до життя, якщо б ти мав спосіб? Відповідай швидко!

— Щось ти не поспішаєш відповідати, — весело вигукнула вона через півхвилини. Усе ще тихо сміючись, торкнулася пальцем землі, випросталась, доторкнулась пальцем до своїх губів — і померла.

Чи я плакав? Мені сказали — так, плакав. Г. Лов Кросбі, Гейзел і малюк Ньютон Гоніккер знайшли мене, коли я спотикаючись вийшов на дорогу. Вони їхали в єдиному таксі Болівара, не пошкодженому ураганом. Вони кажуть, ніби я плакав. Гейзел теж плакала від радості, що я знайшовся живий.

Вони насилу затягли мене до машини.

Гейзел обняла мене за плечі.

— Матуся з тобою, синку. Тепер усе буде гаразд.

Я жадав забуття. Заплющив очі. І з глибоким, ідіотичним полегшенням притулився до цієї товстої, рихлої, простакуватої дурепи.

122 Швейцарські Робінзони

Мене привезли до оселі Франкліна Гоніккера над водоспадом — до того, що від неї залишилось. Залишилась печера, водоспад перетворився на прозорий, блакитно-білий купол льоду-дев’ять, отже, компанія тепер мешкала ніби в ескімоськім іглу.

Компанія складалась із Френка, малого Ньюта та подружжя Кросбі. Вони вижили, сховавшись у темниці під палацом, де було тісно й не так приємно, як у нашому мішку. Вони вибрались назовні, щойно вщухли вітри, а ми з Моною просиділи під землею на три дні більше.

Далі сталося диво: вони знайшли боліварське таксі — машина ніби чекала на них під аркою воріт.

А ще вони знайшли банку білої фарби, і Френк намалював на дверцятах машини білі зірки, а на даху позначив гранфалон: США.

— Банку з фарбою ви залишили біля воріт, — сказав я.

— Звідки ти знаєш? — спитав Кросбі.

— Туди хтось прийшов і написав віршик.

Я не став відразу розпитувати про те, що сталося з Анджелою Гоніккер-Коннерс, Філіпом та Джуліаном Каслами, бо тоді я мусив би заговорити про Мону. До цього я ще не був готовий.

Мені не хотілось розповідати про смерть Мони ще й тому, що, поки ми їхали в таксі, обоє Кросбі та малюк Ньют поводились якось неприродно весело.

Гейзел пояснила мені причину цих веселощів:

— Зачекай, доки побачиш, як ми живемо. Смачної їжі маємо досхочу. А коли потрібна вода, розводимо багаття й розтоплюємо лід. Швейцарська родина Робінзонів — ось як ми тепер звемось![23]

123 Миші і люди

Минуло півроку, дивні півроку, коли я писав цю книгу. Гейзел мала рацію, назвавши нас родиною Робінзонів, бо ми пережили ураган, потрапили на безлюдний острів, а потім життя наше стало насправді легким. Було в ньому щось від чарівних мультфільмів Діснея.

Живих рослин і тварин, щоправда, не залишилось. Але лід-дев’ять законсервував свиней, корів, лісових косуль і збитих ураганом птахів, навіть ягоди на кущах. Ми могли вибирати все, що заманеться, розморожувати та готувати. Крім того, серед руїн Болівара можна було відкопати цілі тонни консервованих продуктів. А населення Сан-Лоренцо складалося лише з нас.

Отже, ми мали що їсти, про одяг і житло також можна було не турбуватись, бо погода стояла незмінно суха, мертва та гаряча. Ми всі були здорові: вочевидь, мікроби також загинули або залягли у сплячку.

Ми так добре влаштувались, так до всього призвичаїлись, що ніхто не здивувався, не заперечив, коли Гейзел сказала:

— Добре хоч те, що комарів немає.

Вона сиділа на триногому ослінчику на галявинці, де колись стояв Френків дім. Вона зшивала смуги червоної, білої та синьої тканини. Вона, мов Бетсі Росс[24], творила американський прапор. Ніхто не наважився сказати їй, що червоний був скоріше рожевим, синій — майже зеленим, а п’ятдесят зірок, які вона вирізала, більше нагадували шестикутні зірки Давида, ніж американські п’ятикутні.

Чоловік Гейзел, котрий виявився умілим кухарем, готував неподалік рагу в казанку над вогнем. Він нас усіх годував: йому подобалось куховарити.

— Виглядає приємно, пахне привабливо, — зауважив я.

— Не стріляйте в кухаря, — підморгнув він мені. — Він готує, як уміє.

Нашу милу розмову супроводжувало докучливе «тик-так-тик» автоматичного передавача, який сконструював Френк. Він невпинно цокав удень і вночі, передаючи сигнал SOS.

— Рятуйте нашііі душііі, — приспівувала Гейзел разом з передавачем, працюючи над прапором, — ря-а-туйте нашііі душііі…

— Як просувається твій твір? — спитала мене Гейзел.

— Добре, матусю, дуже добре.

— Коли ти нам щось почитаєш?

— Коли твір буде готовий, матусю, коли буде готовий.

— Багато славетних письменників були гужерами.

— Я знаю.

— Ти приєднаєшся до довгого ряду попередників! — вона всміхнулася з надією. — Це буде смішна книга?

— Сподіваюсь, що буде, матусю.

— Я люблю посміятися.

— Знаю.

— Кожний з нас має свій хист, кожний щось дає іншим. Ти пишеш для нас смішні книжки, Френк займається науковими штуками, малий Ньют малює картини для всіх нас, я шию, а Лов куховарить.

— «Коли рук багато, важка робота стає легкою» — це старе китайське прислів’я.

— Вони були досить розумні, ці китайці.

— Так, вшануймо їхню пам’ять.

— Шкода, що я не встигла вивчити їх краще.

— Адже це було б важко зробити, навіть в ідеальних