Аліса Рей - Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей

Розділ 26

Артур

– У мене є новини, – Давид заходить у мій кабінет, і його серйозний вираз обличчя мені одразу не подобається.

– Що там? – питаю.

– До мене Даша телефонувала, – говорить, а я напружуюсь. Тільки-но дав собі слово забути цю дівчину, а не виходить так просто. – До її сестри Каті приходив Микитюк. Пропонував працювати на нього. Він в курсі, що Катя, тобто Даша, робила план будівлі. 

– І що? Вона погодилася? – питаю, а тоді розумію, що, мабуть, ні… Навіщо тоді говорити про це Давиду? 

– Я думаю, що ти сам знаєш відповідь, – говорить друг. – Це означає, що не всіх щурів ми вирахували. А Даша… ні в чому не винна. Вона ніколи не працювала на Микитюка. 

– І що ти хочеш? Щоб я вибачився перед нею? – починаю злитись. – Ця дівчина мене надурила! Якби я хотів, відправив би її за ґрати! І її сестру також!

– Але ж ти не зробиш цього, – усміхається Давид, чим ще більше мене дратує. – Так, Даша зробила помилку. Але ж це не привід так просто викреслювати її зі свого життя. Вона хороша дівчина, і ти сам це знаєш. Надя її любить.

– Може, досить?! – зупиняю Давида, і він піднімає вгору руки, ніби здається. 

– Мовчу! – говорить і залишає мій кабінет. 

Виникає стійке бажання рознести кабінет на друзки ще раз. Я зробив це, коли дізнався правду про Дашу. Все так просто викрилось. Спочатку охорона побачила, як вона їхала в ліфті з Микитюком і розмовляла з ним, а тоді Давид ще раз перевірив всю інформацію про неї. 

Занадто багато брехні з її боку. Можна ж було самій все розповісти, коли наші стосунки стали дуже близькими… Але вона не зробила цього… 

Залишаю кабінет і йду на пошуки Наді. Після того, як Даша пішла, донька замкнулась у собі. Спочатку втекла, а тепер вдає, що мене не існує. Здається, ми повернулися то тієї ж точки, з якої все розпочиналося. Я не знаю, як пояснити їй, чому пішла Даша. Це важко, і, мабуть, така маленька дівчинка не зрозуміє нічого. 

Я знаходжу її у вітальні. Надя грається з Лакі, а я згадую, як ми з Дашею шукали це цуценя по всьому місту. 

– Ми можемо поговорити? – сідаю на диван і питаю у доньки. Не розумію, чому мені так страшно. Я не хочу втрачати той зв'язок, який з'явився між нами, і відганяю від себе думки про те, що цей зв'язок з'явився саме завдяки Даші. 

– Говори, – Надя зацікавлено на мене витріщається, а я намагаюсь підібрати правильні слова. 

– Ти, мабуть, не можеш зрозуміти, чому Катя від нас пішла… Так от, вона вчинила погано, і я був змушений її звільнити. 

– Я все знаю, – говорить спокійно. – Даша все мені розповіла.

– Що? – не можу повірити власним вухам.

– Даша хороша, – Надя не зводить з мене погляду, а я не розумію, коли вона такою дорослою стала. – Так, вона помилилася. Але ж ти також помиляєшся, хіба ні? 

– Що ти хочеш цим сказати? – стримано питаю.

– Я хочу, щоб вона повернулась! – твердо заявляє. – Без неї мені погано. І тобі погано! Хіба ні? 

Здається, моя донька наскрізь мене бачить… 

– Надю, я хочу дещо тобі показати, – підводжусь з дивана, і донька також підводиться. Її очі відразу ж загоряються цікавістю. 

– Що? – питає. 

– Ходімо зі мною!

Йду вперед, а донька за мною. Я так довго відтягував цей момент, але зараз відчуваю, що все роблю правильно. Надя зовсім доросла і має право побачити картини, які малювала її мама. 

Відмикаю двері в кінці коридору і переступаю поріг першим. Вмикаю світло, тому що тут наглухо зашторені вікна, і бачу, як розширюються від подиву очі Наді. 

– Ці картини малювала твоя мама в той час, коли ти спала у візочку поруч з нею. Ти тоді зовсім крихіткою була, – розповідаю. 

Надя зацікавлено розглядає кожну з них і торкається своїми пальчиками. Я бачу, що вона дуже щаслива зараз. Звісно, що так, адже ці картини – це все, що залишилося від її мами.

– Дякую, що показав їх мені! – Надя міцно мене обіймає, а я глибоко вдихаю повітря. Здається, я ось-ось плакати буду. Добре, що крім доньки цього ніхто не побачить. – Це Даша попросила тебе, так? 

Ну ось, ми знову повертаємось до цієї дівчини. Що б я не робив і де б не був, всюди чую її ім'я. Її справжнє ім'я. 

– Так, – кажу. Не бачу сенсу брехати власній доньці. Одразу згадую, як розізлився на Дашу, коли вона попросила мене про це. Не заради себе. Заради Наді.  

– Тату, а ми можемо її повернути? Ну, будь ласка, – Надя дивиться на мене таким поглядом, що у мене серце стискається. Я не можу себе дурити. Я також сумую за Дашею. Розумію, що вона не причетна до шпигунства і єдине, в чому провинилась – це обмін ролями з сестрою. Я не можу так легко це пробачити, але відпустити її також не можу. Без неї у моєму будинку якось холодно… 

– Я спробую, – кажу, і Надя одразу ж мене обіймає. Так міцно, як ніколи ще не робила. 

– Дякую! – радіє. – Я дуже тебе люблю! 

Коли повертаємось у вітальню, я таки пишу повідомлення Даші. Телефонувати не наважуюсь. Просто морально не готовий почути її голос. А ще мені цікаво дізнатися, що вона відповість. Все-таки це вона винна у тому, що ми зараз не разом. Ну, практично вона… І трохи я. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍