Ольга Манілова - Виграй мене , Ольга Манілова

Розділ 21 НАСТЯ

Він обхоплює моє обличчя долонями, а я хапаю його за плечі. Він піднімає мене, а я запускаю пальці в його волосся. Він дихає поверхнево і збільшує натиск, і я притискаюся до нього. смикаючись відчайдушно і рвано.

Наші руки стикаються і починають боротьбу, ніби існують окремо від нас.

Ми опиняємося в спальні, бо я не можу стояти на одному місці, а Володя не відривається від мого рота. І ще тому що тут вітальня — це по суті і є спальня, у нашій частині будиночка додаткових приміщень немає, тож до неї можна дійти за один крок.

— Сподобався мій подарунок? — видихає він і не дає мені відповісти. Спітнілі долоні судорожно стискають мої пальці в "замку".

І я більше не знаю де ми є і хто ми є взагалі, моє тіло хоче втиснутися в його до останнього міліметра. Останнього атома. До останнього подиху.

— Сподобався подарунок? — перепитує Володя і нібито пірнає в кожен новий дотик. Моєму тілу важко реєструвати, де саме він мене торкається. Здається, що скрізь одночасно.

— Ні, — чесно випалюю я. — Не зрозуміла. Неважливо.

— Я тобі поясню, — хрипло шепоче Володя і прикушує кожу на вигині моєї шиї. — Я тобі все покажу, моя зіронька, моя ж зіронька?..

Його зуби... ласкаві, а руки дуже напружені. У мене здають нерви. Точніше, у мене більше немає нервів. Я не розумію, що між нами відбувається. Наші "стосунки" і наша реальність, і мені страшно від того, що буде далі. Він мені дуже подобається. До неможливого сильно. Я не хочу думати про наступне, але тільки про це й розмірковую: я йому точно ніколи не буду подобатися настільки сильно.

Володя піднімає голову, ніби він чує мої роздуми.

Мій думки вибухають у голові як зерна поп-корну під напругою "двісті двадцять" у мікрохвильовці.

— Давай зараз це зробимо, — хрипко шепочу я, і голос зривається, ніби я ось-ось заверещу. — Я маю на увазі, секс. Прямо зараз.

Пальці збирають моє волосся, і Володя змушує мене замовкнути. Наші губи більше не роз'єднуються, тільки от він раптом рухає ними повільно.

— Тихо, не біжи, — він цілує моє обличчя всюди... і відсувається!

— Ні, — хапаю я шорстку поверхність долонь й намагаюся стиснути. — Давай зараз, прямо все.

Найкраще це одразу зробити, тому що мені якось потрібно позбутися цього страху.

Я починаю стягувати плаття, хоча чомусь не можу розгорнути плечі прямо. Ще намагаюся дотягнутися до змійки, і, слава богу, Володя протягує до неї руки.

— Що... ти робиш?! — слабким голосом видавлюю, коли замість того, щоб допомогти розстебнути одяг, він силоміць затягує тканину на місце.

— Тихо, — цілує він моє плече і це залишає опік на моїй шкірі. Бо Володя ледь чутно сміється. — Не біжи. Ми… Нічого не буде. Особливо все. Краще давай я тебе...

Я, мабуть, виштовхую з горла кілька звуків, але вони немов розсіюються до того, як досягнуть слуху. Від приниження після його відмови і сміху я вже точно почуваюся зіронькою. Це та, яка летить зверху вниз без оглядки, бо їй точно судилося розбитися.

— Добре, добре, — киваю я нескінченно. — Окей, я... Окей.

Намагаюся знайти ліжко поглядом, щоб було видно куди сідати. Натягую тканину сукні назад, але вона не тягнеться нормально! Занадто коротка. Можливо, це Володя намагається притягнути мене до себе за лікоть, але я точно не знаю — я просто відштовхую все, що до мене торкається.

— Настя...

— Відпусти, відпусти мене! — досить спокійно кричу я, коли він силоміць розвертає мене. — Усе окей, добре.

— Я був би вдячний, якби ти пояснила свою реакцію.

Коли все-таки піднімаю на Володю погляд, то в його очах немає нічого знущального. Вони так напружені! Що ж він дивиться на мене так, а потім...

— Я зрозуміла те, що ти сказав, — швидко відповідаю я. — Що нічого не буде.

— Так, нічого не буде зараз, — Володя пригинається, щоб наші обличчя залишалися на одному рівні. — Ми нікуди не поспішаємо.

— Супер, — усміхаюся я, а очі якимось дивним чином стримують сльози. — Я зрозуміла!

— Ти, напевно, сміятимешся, — каже він мені просто в губи, — але я дуже хочу спати з тобою.

О, я б хотіла б розсміятися, тільки з іншої причини!

— Тому що тобі мене шкода, так, ага? — виривається в мене.

Ну все, ось і чергове "це вже не забрати назад". Я хочу сісти на ліжко, тому доводиться вириватися з його хватки деякий час. Володя знехотя відпускає мене, але залишається стояти.

— Це я просто так сказала, — скоромовкою продовжую я. — Взагалі мене жаліти-то нема чому. До речі, ближче до ночі треба зайти до Віри, це жінка, що...

— У тебе є щось в житті, про що ти шкодуєш? — раптом перебиває Володя мене різким суворим тоном. Його руки опущені вздовж тіла, він продовжує стояти в тому самому положенні.

— Ага, от… є, ага, — тихо відгукуюся я.

— Колись я спілкувався з однією людиною. Точніше, нещодавно. Досить у нестандартному форматі, в такому, що я не полюбляю. Це було неблизьке спілкування. Я шкодую, що не зміг продовжити… зв’язок. Я впевнений, що цій людині була потрібна допомога.

О Боже... Мені здається, що він закинув гарпун у мої очі й утримує його там. На мить моя голова реально паморочиться. Так він... грається зі мною чи ні? Він здогадався, що ми спілкувалися чи ні? Навіщо Кувалда це каже зараз?

— Тобто... — нервово ковтаю я, — ти зараз розповідаєш цю історію, як аналогію... і виходить, що я права. Тобі мене шкода.

Володя так різко нагинається, опиняючись просто перед моїм обличчям, що я випадково дряпаю власні коліна.

— Ні, — дуже важким голосом каже він. — У мене змістилися пріоритети після того, як я сильно про щось пошкодував.

Я відкриваю рота, щоб єхидно поцікавитися, чому ж він не шукав "ту людину", але вчасно зупиняюся. Таке запитання видасть мене, а впевненість, що він усе-таки здогадався, відсутня.

— А який формат спілкування ти не любиш? — обережно цікавлюся я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍