Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Думаєш, що вона тебе не любила?

— Так, думаю, саме так. Вона любила тільки себе.

— Тобі відомо, чому вагітна тобою Віра поїхала у Лисичанськ?

— Щоб мене народити.

— А чого вона не зробила цього, наприклад, у Києві?

— Щоб у спокої…

— Ти дурна? Якого ти року народження?

— 1986.

— І?..

Коли вибухнув Чорнобиль, деяким майбутнім матерям порекомендували зробити аборти — була загроза, що понароджуються монстри. Точніше не так: матері приходили на огляд до лікаря, а він казав: пфф, так вам же заборонено народжувати, ні, мамко, це не залежить від терміну й протікання вагітності, ми вам пропонуємо зробити невеличку нескладну дуже безпечну маніпуляцію.

Віра теж прийшла до лікарні. Усе в неї з Інною було в межах норми, предобре протікала вагітність. Але лікарка їй каже — отак і так, причому говорить: от народите собі пізніше, а тепер є ризик для вас — ви, ймовірно, двоголовим і не розродитесь, але самі можете вмерти. А кабінет був на першому поверсі. Ну, Віра ніби погодилася й каже: завтра прийду. А лікарка відповідає: ні-ні, треба сьогодні. І медсестра на дверях стоїть, в’язку ключів у руці перебирає. Віра ж каже: добре, сьогодні — то сьогодні. І поки лікарка заповнює бланки, а медсестра під дверми нав’язливо постоює, Віра вивчає будову вікна. Коли хвилинна стрілка годинника стає на 11, вона схоплюється, підбігає до вікна, швидко його розчиняє, переступає й вибігає просто на клумбу.

Віра мчить вперед, летить. Вона так пробігає кілька кварталів. А потім зупиняє таксі, приїжджає до гуртожитку, де після евакуації мешкає, швидко збирає речі — і до Лисичанська, де її не знайдуть. Бо в її животі — зовсім не інший суб’єкт, там — вона сама, щось більше за неї саму.

…Їй сказали, що дуже владний чоловік у верхах обізлився на всіх матерів світу. Потім з’ясувалося, що то сам цар. Цар наказав знищити всіх ненароджених дітей краю. Віра сіла в автобус і погнала на Схід. І було вбито чотирнадцять тисяч малюків — але не її дитина. Донечка чемно сиділа у Віриному животі. Вона не хотіла народжуватися в жодному брудному й недостойному місці. Вона не показувалася в недалекому до забруднених радіацією місць госпіталі, вона сиділа непорушно в пропахлому потом автобусі, вона не поспішала виходити в швидкій, де в лікарки руки смерділи цигарками, — тільки на родильному ліжку, тільки в палаті, що пахла дезінфектором.

…Я пес, що хоче стати ластівкою у вірші поета з Гранади, що хотів стати всім. Я пральна дошка, випрямлена, виклепана в рівну бляху. Я навчений танцям ведмідь. Я тигр, відучений їсти голови інших істот і випущений у дику природу. Я співачка, яка виспівала весь голос, — мене всі змушені слухати і вдавати, що все добре. Я книжка, яку купили на подарунок, але спочатку вирішили почитати самі й пролили на сторінки каву. Я сторічний корінь женьшеню, що втратив усі корисні речовини й тільки дає хибні надії. Я кава, що збігла з джезви. Я Кривенька Качечка, що не перетворюється в Чемну Дівчину. Я Царівна Жаба, яка просто жаба. Я Мудра Дівчина — дурна страшно. Я казка, прочитана надто швидко, лиш для галочки. Я долоня на роті, коли говорять правду. Я руки за спиною, коли брешуть. Я зачиняю свій дім, а вночі вибиваю у нім вікно і краду. Я знаходжу в коробці з документами заховане в маленький пакетик твоє золотисте волоссячко, Інно, зістрижене під час хрещенні, і підпалюю запальничкою. Я перевіряю: а що як це золота нитка — не волосся? Я — післясмак. Я — ще щось… Але що?…Забула.

Очікування нового вибуху (2016)

Інна прокинулася на білому простирадлі — переважно до цього траплялися квітчасті, смугасті, сині, рожеві… Уся подушка була в патьоках ієрогліфів, які з китайської перекладалися так: якщо не зупиниш все це, воно зупинить тебе. Інна тримала в голові цю думку, як зуб акули, вийнятий хірургами з тіла. Тобто зуб акули, яка не зуміла позбавити життя людину, трохи покалічила, але не вбила. Інна написала Ежену: «Забери мене в Париж».

Сергій завтра виїжджав назад у прифронтову лікарню — до Маріуполя. Інна ж вирішила засісти де-небудь, поки Ежен не забере її.

Вони зупинилися в готелі «Асторія» у Дніпрі. Сергій приїжджав у це місто кілька разів: у військовому госпіталі забирав медикаменти та обладнання, робив документацію. Він час від часу мав такі «відрядження». Для розвантаження голови. Постійно напружений, коли поряд завжди щось вибухає й може тебе вбити, з часом сприймаєш усе як казку, де закони смерті можна обійти різними шляхами: виконавши три завдання, знайшовши щось чарівне, використавши власну суперсилу… Звісно, ці зустрічі з нормальним життям теж вибивали з колії, однак вони хоча б свідчили про те, що колія існує.

З Лисичанська вони прямували в Гуляйполе, на батьківщину Махна, який фігурував у рукописі, що їм передали у Парижі. Однак дорогою Інна веліла з’їхати з менш-більш нормальної траси, щоб подивитися на місця, де, вважають, текла ріка Каяла. Там половці безжально розгромили руське військо під проводом Ігоря Святославича. Сергій з Інною заїхали в місто з невиразною назвою і легко знайшли краєзнавчий музей, де замовили екскурсію у дядька з штанами, заправленими у високі шкарпетки.

Коротко кажучи, історія місця дуже непроста. (Ну а якій їй ще бути? Це неповага до себе — мати нецікаве минуле). Інна запам’ятає цю історію специфічно: якщо копнути, виявиться, що задовго до скіфів, у IX тисячолітті до нашої ери, тут були найродючіші землі, по яких блудили мамонти, тарпани й шаблезубі тигри, а люди лопатами гребли із землі золото, сірку й уран. На цій території було кілька царств — Залізне, Срібне, Сапфірове й Рубінове. У кожному з них жили характерники. І один із них викував перстень, який дав перевагу над магами й королями. Але люди об’єдналися й перемогли зухвальця. Проте одного дня перстень все одно зник. Його знайшов козак на ім’я Донець. Він, за рішенням міжнародної наради, і відніс кільце на край земель, щоб знищити, адже сили зла, дізнавшись про віднайдення персня, захотіли заволодіти ним. На краю світу була велетенська домна, у якій міг розтопитися навіть найсильніший метал. І цей бравий витязь духу Донець, подолавши ряд перешкод, таки розплавив інструмент зла. Через тисячі років на цій же землі Ігор Святославич зазнає поразки від половців на Каялі. Вороги мали зеленаву шкіру, були великими, з плоскими носами й великими іклами, тільки від їхнього смороду можна було втратити свідомість. Наші ж, руські, відзначалися білизною волосся й сніжністю шкіри, синьо-небесними очима й міцними зубами. А Ярославна, що плакала за князем у місті Путивлі, перетворилася на зигзицю — такий вид