Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Прокинулась від звуку будильника, одразу перелякано піднялась. Буває, прокинешся від сну і лише через деякий час згадаєш останні події, а тут вони відразу вдарили по нервах. От і настав час для дій. Поспіхом переодягнулась у робочу форму, вмила обличчя, зачесала волосся і зафарбувала втому. На ранковому обході зустріла стомленого і пом’ятого Василя Степановича, який із подивом на мене глянув.

- А й правда виробились антитіла, - прошепотів тихо на вухо, щоб ніхто не почув.

Кутики губ поповзли вгору, та ця усмішка була гіркою. Я відпросилась на кілька годин і пішла переодягатись у свій кабінет. На столі знайшла папери про розлучення із вказаною датою суду. Надто оперативно спрацював Сергій, щоб на нервах мені пограти і знищити у пришвидшеному режимі. Він не здогадується, що сам же і потрапляє у власну пастку. Колись так само попався Русланові, а тепер мені – з допомогою Руслана.

Я набрала номер Лютого. Дуже переживала, щоб він все ще був дійсним, бо часу минуло багато. Через кілька довгих гудків чоловік зняв слухавку.

- Привіт, Іванко!

Я відняла смартфон від вуха і здивовано його оглянула. Номер у мене старий, та все одно стало трохи дивно. Звідки він його знає? Хоча, з такими-то можливостями...

- Привіт. Ми можемо зустрітись біля м-м-м... того будинку?

Назвати його своїм язик не повернувся, та й Лютий має зрозуміти, бо я лише про нього і знаю.

- Звісно. Скажи, куди за тобою заїхати?

Чоловік говорив зі мною, як із близькою людиною, хоча ми зовсім чужі. Напевно, він про мене знає багато з розповідей Руслана. А може, мені просто хочеться так думати.

- Я сама через годину приїду.

Не звикла я до такого дбайливого ставлення. Та й шикарний джип під вікнами лікарні може викликати велику увагу, і ще більшу викличу я, сідаючи в нього. Треба діяти тихо і продумано, тоді більше шансів на удачу.

- Чекатиму!

Поклала слухавку і знову набрала номер, щоб викликати таксі. Вибігла з валізою навулицю і сіла в авто. Їхали ми близько пів години, до місця призначення навігація вказала тридцять кілометрів. Поки наближались до будинку, мені стало по-справжньому страшно і... боляче. Одна справа бачити малюнок на папері, а зовсім інша – справжній дім, ще й точно такий. Не дивлячись на те, що приїхала я трохи зарано, чорний джип Лютого вже очікував біля масивних воріт.

Таксист виміряв мене здивованим поглядом, я і сама в шоці від цього розкішного району, де кожна ділянка під будівництво займає площу футбольного поля. Звідси хочеться втікати, не озираючись. Я невпевнено вийшла з авто, брат Руслана теж. Він підійшов першим.

- Проходь усередину!

- Ні! - Різко заперечила і похитала головою. - Тут поговоримо, це недовго.

- Добре.

- Знаєш, якби не труднощі і безвихідне становище, я б не приїхала сюди із запитаннями... Ті документи, що ти залишив мені, вони справжні? Тобто, все законно оформлено на мене?

Здається моє питання роздратувало чоловіка, бо він примружився і дивився з подивом. Мені ж крізь землю захотілось провалитись від ганьби у цю мить. Як же я змогла приїхати і висунути права на цю незбагненну розкіш? Ще й так незграбно це роблю, сумніваючись у достовірності очевидного.

- Якщо надумала продавати, то можеш сміливо це робити, всі документи законно оформлені на твоє ім’я, у тій папці оригінал.

- Ні, я не продаватиму пам’ять про Руслана. Навпаки – переїду сюди жити, бо розлучаюсь із чоловіком, і мені більше нікуди йти. Я ж можу так вчинити?

Після останніх слів чоловік став дивитись на мене геть по-іншому, наче зрадів. Навіть обличчя розслабилось і стало м’якшим. Напевно, мені просто знову хотілося так думати.

- Дім повністю для тебе збудований. Персонал уже найнятий і кожен робить свою справу. У твоїй кімнаті є сейф із хорошою сумою, код – дата вашої останньої зустрічі з братом. Він сподівався, що ти приїдеш і хотів, аби все було ідеально.

Я не могла більше втриматись і закрила руками обличчя, щоб не розплакатись і сховати емоції. Тільки очевидного не приховаєш. Зробила кілька глибоких вдихів і знову поглянула на співрозмовника.

- Знаєш, я ж насправді не варта цього всього, і це все дуже неправильно. Думала, приїду і стане легше, однак помилилась. Я ж не була біля нього поруч, коли сталась біда, а зараз нахабно приймаю подарунок, на який взагалі не заслуговую. Та й не в заслугах справа. Якби все було по-іншому і Руслан був би зараз живий...

- Брат ніколи і нічого просто так не робив. Та і його рішення не мав ніхто права обговорювати. Тебе тут чекають і поважають як хазяйку. Перед переїздом попередь, і за тобою приїде водій. Він може вже зараз почати свою роботу.

- Спасибі, та я поки не можу показувати свої статки. І мушу вертатись. Дякую, Лютий, за все!

- Микита!

Витерла мокрі доріжки сліз із лиця і задоволено усміхнулась. Брат у Руслана так схожий на нього, ні, не зовнішністю, а манерами. Здається, і цей бачить наскрізь. Шкода, що ми познайомились за таких трагічних обставин.

Додому поверталась із шаленим серцебиттям і приємним післясмаком. Поки я жила звичним життям і не підозрювала, наскільки сильною зробив мене Руслан, тут, у величезному будинку, чекали на мій приїзд. Тепер я молитиму про негативний результат ще дужче, бо лише син дасть сили спокійно жити у цьому будинку. Саме спокійно, бо щасливо не вийде, без Руслана.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно