Тонке Драгт - Лист до короля

про своїх батьків. Як вони там? Чекають його в Да-гонатбурзі чи повернулися до свого замку? — А коли мені виповнилося тринадцять, став зброєносцем лицаря Фартумара.

— Лицар Фартумар, — шанобливо повторив Паккі. -Про нього теж співають у тій пісні:

А білий щит з червоним -від короля лівобіч, -то лицар Фартумар, чий ріг на бій скликає війська...

— Потім я служив королю Дагонату. Кожен, хто прагне стати лицарем, має пройти королівську службу.

— Коли ж тебе посвятять у лицарі?

— Мене мали посвятити, але тепер не знаю, чи стану ним. Я порушив правила, а король суворий.

І Тіурі розповів Паккі про ніч у церкві, про голос, що благав відчинити двері, про незнайомця, який просив його передати листа Чорному Лицарю з Білим Щитом. Розповів, як знайшов лицаря, що помирав, і прийняв від нього доручення доправити листа королю Унавену...

— Ах, — зітхнув Паккі, — я називатиму тебе Лицарем з Дорученням. Ти не міг вчинити інакше.

— Ні. Не міг.

— А Чорний Лицар з Білим Щитом, хто він?

— Лицар Едвінем, граф Форестерре. Але про це я дізнався пізніше.

— Я радий, що ти розповів мені це. Можливо, хочеш розказати більше — про те, що ти пережив, доки не дістався до нас. Я б хотів стати твоїм зброєносцем.

— Але я не лицар.

— Звісно, ти лицар!

— Я б волів, аби ти став моїм товаришем, другом.

— Справді? Тоді будьмо друзями.

Вони помовчали.

— Я міг би слухати й слухати, — мовив Паккі, — але час спати. Тільки спершу обміркую все те, про що ти розповідав. На добраніч.

— Добраніч, — відгукнувся Тіурі.

І в хижі розляглася тиша.

5. Туман і сніг

Вранці хлопці прокинулись одночасно. Паккі підвівся першим і визирнув із дверей:

— Туман, так я і думав.

Тіурі теж підвівся. Світ за дверима зник; усе потонуло в густій сіро-білій імлі.

— Я одразу це відчув, щойно прокинувся, — зізнався Паккі.

— Що ж тепер робити? — Тіурі тремтів від холоду.

— Може, невдовзі розсіється. Зараз ще рано — сонце поки низько. У будь-якому разі ми можемо пройти до Зеленого ґанку — виступу, куди я й із заплющеними очима дійду.

Тіурі промовчав. Він дивувався: «Як же тут можна знайти дорогу, якщо навколо геть нічого не видно?»

— Проте тепер можна розкласти вогнище, все одно ніхто не помітить, — сказав Паккі. — Але давай спершу поїмо як слід.

Тіурі пропозиція сподобалася. Невдовзі вони вже сиділи біля вогню — слухали веселе потріскування та із задоволенням снідали. Згодом знову визирнули — начебто посвітлішало, проте туман усе ще був густим.

— Ну то що, — спитав Тіурі, — зачекаємо ще чи підемо?

— А ти як хочеш?

— Я не знаю. Мені ж дороги не знайти, це ти тут як удома, тобі краще знати.

— Так можемо й увесь ранок прочекати, — мовив Паккі. — Ходімо до Зеленого ґанку. А там подивимося.

Вони загасили вогонь, узяли речі й рушили. Паккі — попереду, Тіурі — за ним. Паккі тепер одягнув черевики, а в руці тримав палицю, яку витесав з дерева.

Поки хлопці поволі дерлися вгору, Тіурі подумав, що тепер повністю залежить від Паккі. Сам він ледве розрізняв силует, що бовванів за кілька кроків попереду, і міг мало не навмання рухатися за ним. Вони майже не перемовлялися, власний голос здавався Тіурі дивно приглушеним, немов туман обволік і голоси, і відлуння кроків, і ледь чутний шум води. Час від часу Паккі попереджав про різкий підйом чи несподіваний спуск, про розколину чи струмок, через які треба перестрибнути. Тіурі не знав, чи довго вони йшли й чи далеко просунулися, коли Паккі зупинився.

— Зажди-но, я пройду вперед, гляну. Будь ласка, не зіходь з цього місця.

І перш ніж Тіурі встиг відповісти, він пішов.

Юнак сів на землю, вкотре намагаючись бодай щось розгледіти крізь туман. Скоро йому стало видаватися, що його покинули самого, що чекає він уже занадто довго. Тіурі не розумів, куди зник Паккі. Може, заблукав? Як знайти його? Та згодом слабкий оклик «Егей!» заспокоїв хлопця.

А за мить з туману виплив його юний провідник.

— Ходімо, — сказав він весело, — йдемо далі. Здається, потроху розвиднюється.

Тіурі так не здалося.

— Де ти був? — спитав він.

— Перевіряв, де саме ми перебуваємо. Трохи далі -великий камінь, який я впізнав, від нього до Зеленого ґанку зовсім близько.

— Ти заблукав?

— Ні. Лише хотів переконатися, як далеко ми зайшли, щоб не проминути Зеленого ґанку... У такому тумані важко зрозуміти, як далеко ти опинився, — додав він, перепрошуючи.

— Зрозуміло. Може, ліпше було б усе-таки перечекати в хижці?

— Не думаю. Тобі ж таки якомога швидше треба перетнути гори? І в будь-якому разі дістатися Зеленого ґанку, а там туман, можливо, й не такий густий; схоже, він уже піднімається.

— Щось я не помітив.

— Відчуваєш, як злегка починає віяти вітер? І на сході туман світлішає. Поглянь.

Вони пішли далі, ступаючи крок за кроком. Біля великого каменя Паккі зупинився.

— Тут сидів Менаурес, коли почув сигнал лицаря Едвінема, — мовив він.

— А Менаурес часто ходив у гори?

— Раніше — так. З моїм батьком вони багато стежин подолали. Але він і сам часто ходив, Менаурес, тобто. Сідав на схилі чи на верхогір’ї і годинами дивився, думав. Поглянь-но! — раптом вигукнув Паккі.

Тіурі подивився туди, куди вказав Паккі. Туман у цьому місці несподівано розірвався і відкрив вершину гори. Вона одразу ж і зникла, але Паккі сказав задоволено:

— Можливо, зовсім скоро ми йтимемо під яскравим сонцем.

Тут, біля великого каменя, юнаки вирішили зачекати, допоки погода покращиться.

— Пересидимо тут, у затишку, — сказав Паккі. — Тим часом завдяки вітру Зелений ґанок стане видно.

Чекаючи, вони смакували шматком хліба, а тим часом туман заклубочився і навколо почало розвиднюватися. Це було захопливе видовище.

Передбачення Паккі справдилися: за півгодинки вийшло сонце, маленьке й бліде. Хлопці підвелися.

Коли вони досягли Зеленого ґанку, Тіурі побачив дві стежини, що розходилися врізнобіч, але Паккі сказав, що жодною з них вони не підуть.

— Одна взагалі нікуди не веде; друга — туди, куди треба, але нашу стежину жодний переслідувач не вгледить.

Він підійшов до краю виступу й подивився вниз.

Тіурі теж зазирнув