Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

я ще раз дивлюся на Стеллу, коли її повіки починають тремтіти. Я хочу лишитися. Хочу стояти у дверях і просто біля неї. Хай навіть завжди за п’ять кроків.

Навіть за шість.

Але з тієї причини я видихаю і, зібравши всю свою волю, розвертаюся і йду геть.

Розділ 29

Стелла

Я розплющую очі.

Дивлюсь у стелю. Перед очима все стає чіткішим, біль від операції розходиться по всьому тілу.

Вілл.

Намагаюся озирнутись, але я надто слабка. Поряд люди, але я їх не бачу. Намагаюся заговорити, але не можу через дихальний апарат.

Мій погляд зупиняється на маминому обличчі, і вона підіймає пакунок.

— Люба? — шепоче мама, простягаючи його мені. — Це тобі.

Подарунок? Дивно.

Я силкуюся розірвати папір, але моє тіло заслабке. Вона нахиляється допомогти мені розгорнути чорний блокнот усередині з підписом на обкладинці: «ЗА П’ЯТЬ КРОКІВ ВІД КОХАННЯ».

Це від Вілла.

Я гортаю аркуші, картинку за картинкою проглядаючи нашу історію, кольори випливають просто на мене. Ось я з пандою на руках, ось ми вдвох стоїмо по різні кінці кия, ось пливемо під водою, ось накритий стіл на його дні народження, ось я обертаюся на льодовому ставку.

Потім, на останній сторінці, — ми вдвох. Своєю карикатурною ручкою я тримаю повітряну кульку, верхівка якої лускає, і звідти сиплються сотні зірок, перетікаючи сторінкою до Вілла.

Він тримає перо і сувій з написом: «Загальний список Вілла».

А нижче — єдиний пункт:

«1. Кохати Стеллу завжди».

Я всміхаюсь, а тоді озираюся на обличчя присутніх у кімнаті. Чому ж він не тут?

Джулі робить крок уперед і кладе айпад мені на коліна. Я збентежено хмурюся.

Вона натискає пуск.

— Моя прекрасна, владна Стелло, — на екрані з’являється обличчя Вілла, як завжди, з чарівно скуйовдженим волоссям і, як завжди, з кривою усмішкою. — Гадаю, твоя книга правду каже: душа не знає часу. Ці останні кілька тижнів триватимуть для мене завжди, — він робить глибокий вдих, усміхаючись блакитними очима. — Шкодую лише, що тобі так і не вдалося побачити ті вогники.

Я здивовано підіймаю очі, адже світло в кімнаті раптово гасне. Я бачу Джулі біля вимикача.

Раптом двір за вікнами моєї післяопераційної спалахує, до краю заповнений мерехтливими святковими вогнями з парку, обмотаними навколо ліхтарів і дерев. Я ахкаю, коли вони кидають відблиск у мою кімнату. Барб і Джулі відмикають ліжко й підкочують його просто до вікна, щоб мені було видно.

І там, по той бік скла, під балдахіном цих чарівних вогнів стоїть Вілл.

Мої очі розширюються — я усвідомлюю, що відбувається.

Він іде. Вілл іде. Стискаю пальцями простирадла — новий біль бере гору наді мною.

Він усміхається мені, опускає погляд і дістає телефон. Позаду починає дзвонити мій. Джулі підносить його до мене, вмикає гучний зв’язок. Я розтуляю рота, щоб говорити, сказати щось, попросити його залишитися, але не видаю ні слова.

Трубка дихального апарата шипить.

Намагаюся якось сказати йому поглядом, щоб не йшов. Що він мені потрібен.

Він мляво всміхається мені, і я бачу сльози в його блакитних очах.

— Нарешті тобі відібрало мову, — каже його голос, ллючись із телефона.

Він підносить руку й кладе на віконне скло. Я повільно підношу свою, кладучи поверх його. Скло — останнє, що тримає нас нарізно.

Хочеться кричати.

Залишся.

— У кіно завжди кажуть: «Треба кохати когось достатньо, щоб відпустити», — він хитає головою, глитає, силкуючись заговорити. — Я завжди гадав, що це така дурня. Але бачити, як ти мало не померла…

Його голос змовкає, і мої пальці впиваються в холодне скло, бажаючи розтрощити його, але мене ледве вистачає на стукіт.

— Тієї миті вже ніщо не мало для мене значення. Ніщо. Окрім твого життя.

Він теж натискає сильніше і тремким голосом продовжує.

— Єдине, чого я хочу, це бути з тобою. Але мені потрібно, щоб ти була в безпеці. В безпеці від мене.

Він намагається продовжувати, і сльози котяться по його обличчю.

— Не хочу покидати тебе, але надто тебе кохаю, щоб залишитися.

Він сміється крізь сльози, хитаючи головою.

— Чорт, правду кажуть у довбаному кіно.

Він притуляється головою до вікна, там, де лежить моя рука. Я відчуваю його, навіть крізь скло. Відчуваю його.

— Я кохатиму тебе завжди, — каже він, підіймаючи голову так, що ми опиняємося віч-на-віч і мовчки споглядаємо той самий біль в обличчі одне одного.

Моє серце повільно надломлюється, вкриваючись новим шрамом.

Мій подих туманить скло, і вкотре я підношу палець, щоб намалювати серце.

— Можеш заплющити очі, будь ласка? — питає він, і його голос зривається. — Я не зможу піти від тебе, якщо ти на мене дивитимешся.

Але я відмовляюся. Він дивиться мені в обличчя і бачить у ньому непокору. Але впевненість у його обличчі дивує мене.

— Не турбуйся про мене, — каже він, усміхаючись крізь сльози. — Якщо завтра я вже не дихатиму, знай, що я нічого б не змінив.

Я кохаю його. А він от-от назавжди піде з мого життя, щоб я могла прожити своє.

— Будь ласка, заплющ очі, — благає він, і його щелепи стискаються. — Відпусти мене.

Я зволікаю мить, щоб зберегти в пам’яті його обличчя, до останнього дюйма, і нарешті через силу заплющую очі, доки моє тіло здригається від ридань, борючись із дихальним апаратом.

Він іде.

Вілл іде.

Коли я розплющу очі, його вже не буде.

Сльози котяться моїм обличчям — я відчуваю, що він віддаляється, і значно більше, ніж на п’ять кроків, як було домовлено. Як було між нами завжди.

Повільно розплющую очі. Якась частина мене сподівається, що він досі там, за склом. Але все, що я бачу, це мерехтливі вогні у дворі й далеку міську автівку, що зникає в ночі.

Мої пальці, здригаючись, тягнуться вгору, і я торкаюся відтиску його губ на вікні. Останній його поцілунок на прощання.

Вісім місяців по тому

Розділ 30

Вілл

Динамік у терміналі аеропорту оживає, і приглушений голос пробивається крізь ранкову балаканину й ляскіт коліщаток валіз по кахельній підлозі. Виймаю один навушник, щоб чути голос, боячись, що вихід на посадку змінять і доведеться бігти через весь аеропорт із парою нікудишніх легень.

— Увага, пасажири рейсу Icelandair 616 до Стокгольма…

Я знов затикаю вухо навушником. Не