Мирослава Горностаєва - Атарінья

Перенесе не тіло – дух, в тіло цієї ж особи, в тому часі сущій. Отже, для цієї

мандрівки підходить лише той, хто був присутнім тоді на Святі Врожаю, під час якого

згасли дерева. Серед нас таких осіб четверо – ви, вельможна Нерданель, вельможна

пані Анайре та брат і сестра Арафінвіони.

З цих чотирьох осіб, вельможна Нерданель, саме ви найбільше підходите для великої

місії.

Нерданель очікувала чогось подібного. Однак, її очі запалали гнівом.

- Нерозумне дитя, - сказала вона, - як ти можеш… Це… Це… Ти не знаєш…

- Я все знаю, аmme, - лагідно мовив Ельронд, - я знаю, що ви не поїхали до Форменосу

за своєю родиною, бо ваш чоловік скривдив вас, знаю, що не вирушили разом з усіма, бо він скривдив вас знову. Однак – у нас немає вибору. Пані Анайре, жону суперника, князь Феанаро не послухає, рівно, як і дітей свого молодшого брата. Він кохав вас, ви

мали на нього вплив… Ви зможете зробити це – ви, теперішня, знаючи, яка страшна

ставка в нашій грі проклятих.

Нерданель схопилася з місця. О, пам’ять Безсмертної є страшною річчю, вона одразу

ж видерла з глибин викривлене лице чоловіка, його насмішкуватий голос.

«Скульптор… Ти… у тебе немає навіть одробини таланту… Ти здатна лише творити

оці ось цяцьки мені на ганьбу» І летять на підлогу гарнесенькі вироби зі скла, якими

Нерданель заспокоювала свій збурений дух. «Ти завжди захищала Нолофінве, і оте

його змієня Фіндекано, котре псує мого первістка! Ти є рудим страхіттям, хто б з

поштивих Ельдар звернув на тебе увагу, якби ти не була донькою Магтана, великого

коваля, учня самого Ауле!» І восьмеро вершників помчало геть від розчиненої брами

її садиби. Отак закінчилася її спроба вплинути на чоловіка, коли Валар прирекли його

на заслання – прирекли справедливо, тоді ще справедливості не було задосить.

Та один вершник раптом повертається назад… До неї схиляється лице, так схоже на її

власне… Очі, мов прозорі зелені виноградини… З-під каптура плаща – непокірне

руде пасмо. «Аmme, мила аmme … Пробачте йому, він не відає що говорить…

Пробачте йому, аmme, він мій atarinya… Пробачте…»

І вона охоплює за шию свого первістка, своє найулюбленіше дитя, і цілує його, цілує, а він все шепоче їй слова потіхи, а потім обережно звільняється від обіймів, випростується і пускає коня чвалом…

- Я не зможу цього зробити, - різко говорить Нерданель, знову сідаючи на кріселко, відштовхуючи співчутливу руку Анайре, - Вибач мені, Ельронде, твій план звівся

нанівець. Все було марно. Я не зможу.

Ельронд опустив голову. Тоді мовив стиха:

- Це є останнім доводом, нене… Подивіться…

Він поклав їй на коліна, при тяжкому мовчанні присутніх,щось у полотняному мішечку.

Щось округле і доволі тяжке. Нерданель поволі розв’язала мішечка, і видобула звідти

скляну кулю на металевій підставочці , всередині якої спочивала троянда. Багряна, аж

чорна. Майже жива.

- Це я робила для Майтімо, - ледве вимовила Нерданель, - але то була просто куля…

Без підставочки.

69

- Переверніть це, аmme, - мовив Ельронд.

На денці підставочки було вигравійовано золотом напис на квенья. Літери хилилися

ліворуч…

«У пеклі битв,

в жахливому полоні

Не забував я, нене, що мені

Ви серце простягнули на долоні…

Нині в Гімрінгу осінь …

Вітер грається листям

Мовби вашим волоссям

Вітер з півночі…

О, той жорстокий вітер…

Як я сумую, мамо,

за вами,

Єдиною в світі»

Артаніс різко підвелася з крісла, ладна підхопити зблідлу Нерданель, але та зробила рукою

заперечливий жест.

- Я знайшов це в його наплічнику, - знову озвався Ельронд, - у князя Першого Дому, котрий з власної волі зрікся верховної влади над Нолдор, від земель і багатств опісля

всіх поразок зосталося тільки це. І зброя батькової роботи. Він любив вас обох.

Благаю – допоможіть…

- Ельронде, - вимовила Анайре, - ти її уб’єш…

- Я щойно почула голос сина, - сказала Нерданель, - це стара магія, коли тенгви

промовляють до того, кому призначене послання. Я почула його голос… Він

змінився, цей голос, колись співучий, мов срібна флейта… Він став надтріснутим, зболеним, мов дорогоцінна ваза, розбита безжалісною рукою… Мій Майтімо не

забував мене… Мій Руссандол… Це я прозвала його так, мого Найстаршого. А якщо у

мене не вийде? Ельронде, якщо не вийде? Моє дитя знову кричатиме від болю там, на

скелі… Ну, чому мовчиш?

- Я певен, що вийде, - сказав син Еаренділя настільки переконано, що навіть сумовитий

Фіндарато усміхнувся такій запальності, - нене, ви зможете все. В тому числі і

переконати Феанаро. Тоді ви просто не спробували, бо були у великому гніві, і не

передбачали наслідків… Але нині…

- Однак – я і досі у