Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– І більше нічого? – здивувався Лорі.

– З тих пір, як у мене з’явився прекрасний рояль, мені нема, про що мріяти. Нехай всі рідні лише будуть здорові й ніколи не розлучаються. От і все.

– А в мене багато бажань, – заявила Емі. – Найголовніше – я хочу стати художницею, побувати в Римі й там написати такі картини, щоб прославитися на весь світ.

– Ну й компанія в нас! Одна Бет не мріє ні про багатство, ні про почесті, ні про славу! Цікаво, хоч один з нас досягне мети? – запитав Лорі. Він задумливо дивився вдалину й жував травинку, тож був трохи схожий на теля, що пасеться.

– Я маю до свого замку з піску ключа. Ось тільки чи зумію я їм скористатися? – із загадковим виглядом промовила Джо.

– У мене теж знайдеться ключ. Але мені не дають їм скористатися. Я, бачте, маю ходити в цей безглуздий коледж!

– А ось і мої ключі, – Емі підняла вгору коробку з олівцями.

– А в мене ключів немає, – з сумом сказала Мег.

– Неправда, є, – заперечив Лорі.

– Який?

– Ви самі.

– Дурниці. Яка з цього користь?

– А ви потерпіть трохи. Може, незабаром цей ключ принесе вам все інше, – відповів він з таким виглядом, ніби вони з Мег знали якийсь секрет. Мег враз почервоніла і, не пускаючись в подальші суперечки, задумливо подивилася на річку. На її обличчі застиг той же вираз, що у пана Брука, коли під час пікніка він зосереджено розглядав водну гладь.

– Років через десять, якщо ми всі будемо живі, то обов’язково зберемося й дізнаємося, кому з нас вдалося виконати свої бажання, – сказала Джо, котра любила будувати плани на майбутнє.

– Нічого собі! – вигукнула Мег. – Так через десять років мені буде вже двадцять сім! Напевно, я буду зовсім старою!

– Нам із Лорі буде по двадцять шість, – підхопила Джо, – тобі, Бет, – двадцять чотири, а Емі – двадцять два. Що й казати, товариство поважних людей похилого віку!

– Сподіваюся до цього часу я встигну зробити що-небудь корисне. Правда, я такий ледар… А раптом вийде, що час так і пройде даремно? Га, Джо?

– Потрібен стимул. Мама якось сказала, що варто чимось по-справжньому захопитися, і робота піде, як по маслу.

– Ваша мама немов читає мої думки. Я справді міг би перевернути гори, якби мені дали робити те, що я хочу! – з натхненням вигукнув Лорі. – А я тільки виконую накази дідуся. Розумієте, він хоче, щоб я став комерсантом і продовжив його справу. Він не розуміє, що мені це шалено нудно. Я ненавиджу шовк, прянощі, чай та іншу нісенітницю, яку вантажать на його кораблі в Індії. Дід має намір звільнити мене від комерції тільки після коледжу, а це чотири роки. Переконувати його марно. Я можу тільки втекти, як мій батько. Та й утік би хоч завтра, аби дід не був зовсім самотній, – голос Лорі звучав схвильовано. Було видно, що він не жартує і за найменшого загострення стосунків з дідом готовий виконати загрозу. Хлопчик швидко дорослішав, опіка діда дедалі більше обтяжувала його.

– Тоді сідай на корабель і не повертайся додому, поки не спробуєш здійснити задумане, – порадила Джо. Вона гаряче співчувала другу і вважала, що такий відчайдушний вчинок став би кращим виходом із ситуації, що склалася.

– Як ти можеш таке казати! Не слухайте її, Лорі, – обурилася Мег. – Зрозуміло, ви маєте чинити так, як вам радить дідусь. Проявіть себе трохи краще в коледжі! Впевнена, побачивши вашу старанність, дідусь піде вам назустріч. Адже в нього, крім вас, нікого немає. Якщо ви зважитеся покинути його, ви потім ніколи собі цього не пробачите. Ось чому вам слід не сумувати, не ремствувати на долю, а думати про ваш обов’язок. Якщо вчините правильно, то доля обов’язково винагородить вас. Вас будуть любити так само, як пана Брука.

– А ви що-небудь знаєте про пана Брука? – запитав Лорі, поспішаючи перевести розмову.

– Тільки те, що ваш дідусь розповідав Мармі. Як пан Брук любив свою матір, як піклувався про неї до самої її смерті й навіть відмовився від якогось вигідного учня тільки тому, що не хотів її залишати одну. І ще – як він тепер любить одну стару жінку, яка доглядала за його матір’ю. Він із тих людей, які мало говорять про себе, зате за першої нагоди проявляють доброту і щедрість.

– Усе вірно. Він чудова людина! – вигукнув Лорі. – Знаєте, він у цьому дуже схожий на мого діда. Бачите, він розповів вам про Брука, а Брук не може зрозуміти, чому ваша мама так добре ставиться до нього, запрошує разом зі мною в гості до вас та й загалом товаришує з ним. Він так полюбив всіх вас! Чули б ви, як він вас постійно вихваляє! Якщо мої мрії про славу коли-небудь здійсняться, я ніколи не забуду пана Брука.

– Тоді раджу вам подбати про нього вже зараз. Перестаньте отруювати йому життя, – різко сказала Мег.

– А чому ви думаєте, що я отруюю йому життя, панно Марч?

– Про це неважко здогадатися. Досить подивитися на його обличчя, коли він виходить від вас. Коли ви поводитеся добре, він крокує швидко й обличчя в нього веселе. А коли починаєте його мучити, обличчя в нього сумне і ступає він так нерішуче, ніби хоче повернутися й знову почати працювати.

– Значить, по обличчю пана Брука ви судите про те, як я відповідав на уроках? Я помітив, що коли він проходить повз ваші вікна, то усміхається й кланяється. Але я не думав, що у вас такий тісний зв’язок. Ви немов думки один в одного читаєте.

– А ось і ні! – тут же заперечила Мег. – Даремно ви гнівайтесь, Лорі. Я не хотіла ні повчати вас, ні пліткувати, ні сміятися. Я тільки боюся, щоб ви не вчинили так, аби потім все життя жалкували. Ви такі ласкаві до нас, і ми ставимося до вас, як до брата. Тому й говоримо прямо все, що думаємо. Тож, якщо я сказала щось образливе, вибачте мені, – і Мег простягнула йому руку.

Засоромившись власної запальності, Лорі відповів рукостисканням.

– Не ви, а я повинен вибачитися, – сказав він. – Я сьогодні цілий день сам не свій. І ви, й ваші сестри можете говорити мені все, що завгодно. Не гнівайтесь, якщо я іноді бурчу. Я вдячний вам, адже так мені легше розібратися у своїх помилках, – сказав Лорі та, прагнучи довести, що абсолютно не образився, він заходився допомагати сестрам. Юнак