Дейв Еггерс - Сфера

знати, що це за хлопець. Безпека — це дуже серйозно. Вирахуймо його сьогодні, добре? У голосі Енні бринів метал, наче в незадоволеної начальниці. Мей стримала гнів і роз’єдналася.

Набирала номер, що дав їй Кальден. Але гудки йшли до безкінечності. Не було й голосової пошти. І знову Мей збагнула, що не має з ним зв’язку. Тієї ночі їй не раз кортіло запитати його прізвище і дізнатися бодай щось про нього, але щоразу якось не випадало; а він не питав у неї прізвища, тож вона гадала, що найліпше обмінятися контактами, коли прощатимуться. Але забули. Принаймні вона забула. А як вони зрештою попрощалися? Він провів її до гуртожитку і поцілував уже біля дверей. Чи ні. Напружила пам’ять і пригадала, що він зробив так само, як і минулого разу: потягнув її вбік, подалі від ліхтаря біля входу, поцілував чотири рази — у чоло, підборіддя, в обидві щоки, ніби поставив хрест. А тоді обернувся і зник у тіні біля водоспаду, там, де Френсіс ховав вино.

В обід Мей пішла до «Культурної революції», де за вказівкою Джареда, Джосії та Деніз її мали підготувати до «Сферо Опитування». Запевнили, що це нагорода, честь, а до того ж іще й приємно стати однією зі сфероїдів, кого опитуватимуть щодо смаків, уподобань, купівельних звичок і планів — на користь клієнтам «Сфери».

— З твого боку дуже правильний крок, — сказав Джосія.

Деніз схвального кивнула головою.

— Думаю, тобі сподобається.

Піт Рамірес — такий собі прісний красень на кілька років старший за Мей, а в його офісі, здавалося, не було ні стола, ні крісел, ані прямих кутів. Кімната була кругла, і коли Мей туди зайшла, він саме розмовляв через телефонні навушники, розмахуючи бейсбольною биткою і поглядаючи у вікно. Рукою запросив її заходити, а тоді закінчив розмову. Далі тримаючи биту у лівій руці, правою привітався з Мей.

— Мей Голланд. Дуже добре. Знаю, у тебе обід, тому ми швиденько. Звільнишся вже за сім хвилин, якщо пробачиш мою поквапність, гаразд?

— Гаразд.

— Чудово. Знаєш, чого ти тут?

— Здається, знаю.

— Бо думку твою тут цінують. Твоя думка така цінна, що її має знати світ — знати про твої погляди буквально на все. Тебе це тішить?

Мей усміхнулася.

— Тішить.

— Добре, бачиш оці навушники?

Він показав на гарнітуру в себе на голові. Дужка, завтовшки з волосину, мікрофон на кінці, надівалася на голову вздовж вилиці.

— Даю тобі такі самі. Як? Не заперечуєш?

Мей усміхнулася, але Піт не чекав на відповідь. Він начепив їй на голову точнісінько такі ж навушники, поправив мікрофон.

— Скажи щось, щоб я налаштував гучність.

Перед ним не було ні планшета, ні якогось екрана, тож Мей припустила, що Піт повністю перейшов на ретинальний інтерфейс — таке вона вперше бачила.

— Скаже мені, що ти їла на сніданок.

— Банан, ґранолу, — сказала вона.

— Чудово. Спочатку визначимося зі звуком. Який ти звук волієш мати для оповіщення? Цвірінькання, тризвук чи щось інше?

— Може, стандартне цвірінькання?

— Ось, маєш цвірінькання, — і вона почула його у своїх навушниках.

— Нормально.

— Має бути краще, ніж нормально. Тобі доведеться чути цей звук дуже часто. Треба точно знати. Спробуєш інший.

Спробували ще з десяток варіантів і зрештою зупинилися на звуці невеликого дзвону — далекому і зі захопливим відлунням, немовби він бив у віддаленій церкві.

— Дуже добре, — сказав Піт. — Тепер поясню, що ми від тебе хочемо. Наше завдання — виявити вподобання вибірки співробітників «Сфери». Завдання серйозне. Тебе обрали тільки тому, що твоя думка — ключова для нас, а також для наших клієнтів. Твої відповіді будуть дуже корисні, коли ми підганятимемо послуги до потреб клієнтів. Так?

Мей зібралася відповісти, але він уже говорив далі.

— Отже, щоразу, як чутимеш дзвін, киватимеш головою, а гарнітура вже знатиме, що ти кивнула, і в навушниках почуєш запитання. Відповідатимеш нормативною англійською мовою. Часто запитання буде побудовано так, що відповідати можна «з усмішкою» чи «скривившись». Розпізнавання голосу налаштоване на ці дві відповіді дуже тонко, так що буркочи або белькочи, але відповідай. Запитання нескладні, з відповідями впораєшся. Спробуєш?

Мей кивнула, потім після удару дзвону кивнула знову, і в навушниках пролунало запитання:

— Як ти ставишся до взуття?

Мей усміхнулася й сказала:

— З усмішкою.

Піт їй підморгнув:

— Легке запитання.

Голос у навушниках запитав:

— Як ти ставишся до вишуканого взуття?

Мей сказала:

— З усмішкою.

Піт підійняв руку, щоб зупинилася:

— На більшість запитань не можна буде відповісти «з усмішкою», «скривившись» чи «фіолетово». Тому відповідати можеш докладніше. Наступне вже вимагає ширшої відповіді. Ось воно.

— Як часто ти купуєш нове взуття?

Мей відповіла:

— Раз на два місяці.

Пролунав звук далекого дзвона.

— Я почула дзвін. Усе добре?

— Так, вибач, — сказав Піт. — Я активував дзвін, і це означає, що твою відповідь почуто, записано і вже готове наступне запитання. Кивни головою, і воно пролунає, але можеш дочекатися підказки.

— А яка різниця?

— Розумієш, ти маєш, як би це сказати, не те що квоту, але певну кількість запитань, і в ідеалі протягом робочого дня маєш відповісти на стільки-то запитань. Скажімо, на п’ятнадцять, але може бути більше чи менше. Можеш їх пройти у зручному для тебе темпі, відповісти на всі запитання за один раз або розтягнути їх на цілий робочий день Більшість людей за годину здатні відповісти на п’ятсот запитань, тож це не надто велике напруження. Або можеш почекати на підказку, яку почуєш, щойно програма визнає, що ти вибилася з графіка. Коли-небудь онлайн перевіряла свій рівень знань правил дорожнього руху?

Мей перевіряла. Дві сотні запитань, і протягом двох годин мала на них відповісти. Завдання виконала за двадцять п’ять хвилин.

— Так, — сказала вона.

— Щось дуже схоже. Знаю, ти миттю відповіси на денну норму запитань. Добре?

— Добре, — сказала вона.

— А якщо будеш дуже зайнята, то за якийсь час почуєш другий сигнал. Він нагадає тобі, що треба відповідати. Сигнал має бути інший. Вибереш?

І вони знову прослуховували різні сигнали. Їй сподобався віддалений туманний горн.

— Або — мовив він, — є випадковий сигнал — теж часто вибирають. Послухай. Зачекай секундочку. — Його очі зробилися невидющі, він говорив з гарнітурою. — Проба, голос Мей, «М-Е-Й». — Знову поглянув на Мей. — Ось, уже маєш.

Мей почула, як її власний голос промовив її ім’я майже пошепки. Навіть дуже інтимно, і всередині неї наче щось завихорилося.

— Це твій голос, так?

Мей спалахнула, зніяковіла — нітрохи несхожий на її голос, — але кивнула ствердно.

— Програма зчитує твій голос із телефону, а ми вже можемо утворювати слова. Наприклад, твоє ім’я! Це буде твій другий сигнал, добре?

— Добре, — сказала Мей. Не була певна, що хоче, аби її власний голос раз по раз повторював її