Бернард Вербер - Її величність кішка

думаєте? Що ви, коти, їхні улюбленці? Відкрию вам гірку правду: вони використовують вас як іграшки для розваги.

Так, я знаю: «м’які іграшки». Я чухаю шию правою лапою, щоб виграти трохи часу. Треба знайти переконливі слова. Найкращий спосіб захисту — напад:

— Правда у тому, що ви заздрите. Я завжди підозрювала, що свині хотіли стати людськими улюбленцями. Не вийшло. У глибині душі ви хотіли стати їхніми іграшками.

Ефект не забарився. Сен-Жуст вибухає від гніву.

Залом котиться вороже рохкання. Артур підводиться, одразу настає тиша. Сен-Жуст заспокоюється:

— А ви знали, що, наприклад, у Парижі екологи вимагали кампанії з винищення котів?

— Дурниці. Навіщо це робити?

— Офіційна причина — щоб захистити різноманіття птахів, білок, гризунів, летючих мишей. Вони, звичайно, не бажали вбивства домашніх котів, лише вуличних.

— Кампанія з масового вбивства котів? Щось мені не віриться.

— Та все ж, вони планували це зробити перед Кризою. Наприклад, в Австралії деякі екологи планували знищити вісімнадцять мільйонів бездомних котів, бо вважали їх шкідливими для місцевої фауни. То що ви тепер думаєте, прихильнице теплих домівок та хрусткого корму?

Знов гамір. Артур рохкає, закликаючи всіх заспокоїтись перед заключним словом адвоката.

Я повертаюсь на своє місце й запитую сіамця:

— Ну як я впоралась?

— Дуже добре.

Звичайно, дуже добре. Я завжди чудово справляюсь.

Бадінтерова черга виступати. Молодий худорлявий кабан стає навпроти Романа й Наталі.

— Ви вегетаріанці? — запитує адвокат.

Какаду перекладає, тут же лунає відповідь:

— Так, звісно ж! — не бариться Наталі.

— Я від народження не їв м’яса! — обурюється Роман. — Мої батьки були веганами. Я змалку пив соєве молоко.

— У цих людей на руках і у шлунках немає крові наших братів та сестер, — веде далі Бадінтер. — Погляньте на їхнє взуття — воно не шкіряне.

На щастя, Наталі й Роман взуті в кеди із синтетичного матеріалу.

— Так, але вони нічого не зробили, щоб зупинити сільське господарство, м’ясну промисловість, споживання тварин, — протестує Сен-Жуст. — Якщо вони не вбивці чи споживачі, то як мінімум спільники.

Бадінтер не дає збити себе з пантелику:

— Ви мали слово, тепер моя черга. Дайте слово моїм свідкам. Я викликаю до слова… бика.

Усіх присутніх дивує такий хід після опису останнім кориди. Тварина-свідок стає перед суддею, адвокат починає допит:

— Нагадайте нам причину вашого народження.

— Як я вже казав, корида.

— Отже, ви народились, аби взяти участь у видовищі, так?

— Саме так.

— Це означає, що без видовища вас не було б на світі. Ні вас, ні решти ваших друзів биків. Ви згодні з цим?

— Так, але…

— Оскільки ви не славитеся смаком м’яса, що, як мені відомо, люди-гурмани вважають надто жорстким, без кориди ваш вид просто-напросто зник би. Як мамонти чи тури.

Зал реагує різким «рох-рох», проте Бадінтер не зупиняється:

— Гірка правда полягає ось у чому: ви існуєте завдяки людям. Як мінімум, мені здається, їх варто не вбивати, а подякувати за те, що підтримують ваш рогатий вид, який без них уже б давно вимер.

— Хибний аргумент! — перебиває Сен-Жуст. — Місце биків на природі, а не на арені, задля розваги людей.

— Пане Голово, ви згадали, що на рік убивають сімдесят мільярдів тварин. Але чи було б нас сімдесят мільярдів, якби не було людей? Визнайте, ми б навіть не народились. А тепер, завдяки занепаду людської цивілізації, ми можемо насолоджуватися свободою будь-де. Це стосується всіх тут присутніх: свиней, овець, курей, гусей. Ми всі отримали життя завдяки людям. Так, звичайно, вони погано поводилися з ними, через них ми страждали, вони забирали в нас наших дітей, вони прискорювали наш ріст, але завдяки їм ми існуємо! Прошу вас подумати про всі види тварин, які зникли, бо не цікавили людей. Згадаймо на мить європейського лева, мексиканського гризлі, сейшельську черепаху, ібіса реюньйонського…

— Ви забули сказати, що ці види зникли через полювання, знищення джерел харчування чи середовища, — не погоджується Сен-Жуст.

— Завершуйте захист, щоб ми нарешті перейшли до голосування, — вимагає король Артур, гримнувши задньою ратицею по підлозі.

— Ну що ж, як другого свідка, я б хотів викликати… кота Піфагора.

Поглянемо, чи ти впораєшся краще за мене.

Сіамець стає за трибуну.

— Здається, у вас на чолі таке саме вічко, як у Його Честі.

— Ее, так… Здається, ми пережили те саме хірургічне втручання в одній з університетських лабораторій в Орсе.

— Можете нам розповісти про функції цього отвору?

— Це Третє Око, воно дозволяє підключатись до людських комп’ютерів та отримувати доступ до інформації.

— До якої інформації?

— Взагалі-то, до будь-якої. Точніше, у мирні часи, бо зараз вірус заблокував доступ в інтернет.

— То люди дали вам доступ до всіх своїх знань, еге ж?

— Так.

— Вони були готові подарувати століття свого досвіду звичайному коту… так само, як і звичайній свині… нашому королю!

Зал рохкає в унісон. Артур встає з трону та вказує на адвоката ратицею.

— До чого ви ведете, пане Захисник?

— Скільки ви знаєте видів, які би розщедрилися й дали іншим доступ до важко здобутих знань?

Сен-Жуст випалює:

— Я протестую, Ваша Честь! Вони робили це не зі щедрості, а лише з наукового інтересу. А тварини з вічками в голові — не щасливці з доступом до людських знань, а жертви!

— Говоріть далі, шановний свідку, — втручається Артур, — не піддавайтеся впливу прокурора.

Сіамець глибоко вдихає та обережно каже:

— Людина, яка ставила наді мною досліди, Софі, зрештою забрала мене до себе й добре дбала про мене.

— Що ви пропонуєте як вирок людям? — запитує король Артур.

— Ваша Честь, я би помилував їх. Гадаю, вони роблять більше добра, ніж зла. Що ж до мене, я їх пробачаю. Тим більше, пробачення — ознака розвиненого виду.

— Спасибі за ваші мудрі свідчення, мсьє Піфагоре, — завершує Бадінтер.

Сен-Жуст хоче щось додати, проте король заявляє, що розгляд тривав достатньо; він стукає молотком і наказує відпустити присяжних.

Ми чекаємо в тиші на повернення дванадцяти присяжних.

Тим часом я мрію, що коли створю своє королівство, то треба буде придумати й собі якийсь символ влади, як корона в Артура. Потрібно буде носити щось на знак вищості над іншими. Щось таке, Що видно здалеку, що одразу викликатиме повагу. Не обов’язково корона з позолоченого паперу. Першим мені спадає на думку символ римських імператорів — лавровий вінок. Зелене листя, напевно, пасуватиме мені до очей. Або краще щось жіночніше та більш котяче: корона з квітів. Квіти із запахом мого правління.

Знаю. Червоні троянди.

Так, я створю своє королівство і символічно презентую свій статус. Корона з червоних троянд на голові, ошийник з усіма людськими знаннями навколо