Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона навіть залишала в себе деякі іграшки, щоб Весті було чим бавитись.
Хоч небагато ще днів пробула дочечка в неї, але за цей час Дженні з особливою гостротою відчула, яке це було б щастя, коли б вона була законною дружиною і матір’ю. Веста виявила себе на диво спостережливою дитиною. Своїми невинними дитячими запитаннями вона раз у раз роз’ятрювала незагойну рану в серці Дженні.
— А можна мені завжди жити з тобою? — запитувала вона найчастіше.
Дженні відповідала, що поки що ні, але дуже скоро, як тільки можна буде, вона візьме свою дівчинку до себе назавжди...
— А коли це буде? — допитувалась Веста.
— Не знаю точно, моя маленька. Тепер уже скоро. Ти вже потерли ще трошки. А хіба тобі не подобається в місіс Олсен?
— Подобається, — відповідала Веста, — тільки в неї нічого немає гарного. Все вже старе.
У Дженні стискувалося серце, вона вела Весту до крамниці й купувала їй гору всіляких іграшок.
Лестер, звичайно, нічого не підозрював. Він майже не помічав, що робиться в домі. Він займався справами, розважався, глибоко був переконаний, що Дженні цілком одверта з ним і до глибини душі йому віддана, через що йому й на думку не спадало, що вона може щось приховувати від нього. Одного разу він захворів, серед дня повернувся додому й, не заставши Дженні, ждав її від другої до п’ятої. Він був роздратований і погримав, коли вона прийшла, але його незадоволення було ніщо в порівнянні із здивуванням і переляком Дженні, коли вона побачила, що він вдома. Вона вся зблідла від думки, що він зможе щось запідозріти, і намагалася пояснити свою відсутність якомога правдоподібніше. Вона була в пралі, потім ходила по магазинах і через те затрималася. У неї і в думці не було, що він дома. І їй так шкода, що вона не могла доглянути його. Того разу Дженні зрозуміла, що рискує все загубити.
Минуло ще три тижні, і Лестер знову поїхав на тиждень до Цинциннаті, а Дженні знову взяла Весту до себе; чотири дні мати й дочка були цілком щасливі вдвох.
Все було б гаразд, коли б Дженні не припустила помилки, за наслідки якої їй довелося потім гірко пожалкувати. У вітальні за широким шкіряним диваном, на якому часто відпочивав із сигарою Лестер, залишився забутий іграшковий баранчик. На шиї в нього висів на блакитній стрічці маленький бубонець, який дзвенів від найменшого доторку. Весті чомусь заманулося кинути іграшку за диван, а Дженні цього не помітила. Провівши Весту, вона зібрала всі її речі, але так і не згадала про баранчика, і він все ще стояв там, задивившись очима-ґудзиками на сонячні луки країни іграшок, коли повернувся Лестер.
Того вечора, спочиваючи на дивані з газетою в руках і мирно покурюючи, Лестер зненацька впустив за диван запалену сигару. Побоюючись, щоб від неї не загорілося що-небудь, Лестер нахилився і заглянув під диван, але не побачив її; тоді він встав, відсунув диван і раптом помітив баранчика, що стояв на тому ж місці, куди його кинула Веста. Лестер взяв іграшку й покрутив її в руках, не розуміючи, як вона сюди потрапила.
«Звідки тут баранчик? Напевно, його притягла якась сусідська дитина, з якою Дженні познайомилася, — подумав Лестер. — Треба трошки подражнити її».
Збираючись від душі посміятися, він узяв баранчика, ввійшов до їдальні, де поралася біля буфета Дженні, і проголосив з комічною урочистістю:
— Звідки це?
Дженні, що й гадки не мала про існування такого доказу, обернулася і вмить уявила собі, що Лестер про все дізнався і зараз же обрушить на неї свій справедливий гнів. Вона вся спалахнула, потім смертельно зблідла.
— Це... я... купила... це іграшка, — заїкаючись, вимовила вона.
— Бачу, що іграшка, — весело сказав Лестер, помітивши винувату розгубленість Дженні, але не надаючи цьому значення. — Бідолаха, сумно йому пастися на самоті.
І Лестер поторгав бубонець на шиї баранчика; бубонець тихенько задзеленчав, і Лестер знову звів очі на Дженні, що стояла перед ним, неспроможна вимовити ані слова. З добродушного вигляду Лестера вона зрозуміла, що він нічого не підозрює, але ніяк не могла отямитися.
— Що з тобою? — запитав Лестер.
— Нічого, — відповіла вона.
— У тебе таке обличчя, ніби цей баранчик страшенно перелякав тебе.
— Просто я забула сховати його, — мимоволі вирвалося у Дженні.
— У нього досить пошарпаний вигляд, — додав Лестер уже не так жартівливо, і потім, помітивши, що розмова ця неприємна Дженні, припинив її. Ніякої забави не вийшло з цього баранчика.
Лестер повернувся до вітальні, приліг на диван і замислився. Що так схвилювало Дженні? Чому вона вся зблідла, побачивши іграшку? Адже, коли вона, лишаючись сама, приводить до себе якого-небудь сусідського малюка, бавиться з ним, розважає його, то в цьому, звичайно, немає нічого поганого. Чого б їй так хвилюватися? Він у думках замислився над усім цим, але ні до якого висновку не прийшов.
Про баранчика більше не згадувалося жодним словом. Можливо, згодом Лестер зовсім забув би про цей випадок, коли б ніщо більше не викликало в ньому підозри, але, очевидно, біда ніколи не приходить одна.
Якось увечері, коли Лестер затримався і збирався йти з дому пізніше, ніж звичайно, біля дверей подзвонили; Дженні поралася на кухні, і Лестер сам пішов відчинити. Він побачив немолоду жінку, яка з тривожним виглядом подивилася на нього і зіпсованою англійською мовою запитала, чи не можна бачити хазяйку.
— Почекайте хвилину, — сказав Лестер і, вийшовши в коридор, покликав Дженні.
Ще на порозі пізнавши відвідувачку, Дженні квапливо вийшла в передпокій і зачинила за собою двері. Це одразу здалося Лестерові підозрілим. Він похмурнішав і вирішив з’ясувати, в чім справа.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні Герхард, Теодор Драйзер», після закриття браузера.